Ті, хто не намащував мову на хліб…

Деталі

Категорія: Культура

Опубліковано: Середа, 11 вересня 2019, 09:34

Нещодавно почав діяти новий Закон  про мову, який трохи жорсткіше, ніж попередні, обмежує чужомовність у країні. Уже багато сказано, який спротив він зустрічає: від розгляду на Радбезі ООН з подачі Росії до зневаги і обпльовування у соцмережах. Там так легко і швидко шириться  замашне гасло «Мову на хліб не намажеш!». Подібні гасла сьогодні, в умовах гібридної війни,  масово продукує наш відвертий ворог, а ми зі своїми одвічними довірливістю та волелюбством ловимося на них, як риба на гачок. І здебільшого навіть не згадуємо, що якраз ті країни, де найбільше цінують і пильнують рідну мову, давно забули проблеми з тим, що нічого намазати на хліб.

Та  Бог із ним, із тим дурносвітством! У день вступу Закону в силу по всій Україні  небайдужі вийшли на площі міст, містечок і сіл, щоб засвідчити свою підтримку новому етапу утвердження української  мови на рідній землі. Відбувся такий символічний флешмоб і у Кропивницькому. І найперше, що зуважила:  зібралася в абсолютній більшості молодь. Звісно, це не значить, що серед середнього чи старшого покоління немає тих, хто  розуміє значення мови і готовий захищати її на кожному кроці.  Очевидно, тут зіграла роль і специфіка оголошення про зібрання – через інтернет, але  факт зміни поколінь очевидний.

Тим більше, на жаль, дуже і дуже багатьох з тих, хто першим піднімав голос на захист української мови у тоді ще всуціль зрусифікованому місті, сьогодні вже немає на цьому світі. Можливо, їм було важче, бо все ж рівень нерозуміння і несприйняття  українського  був набагато вищий. Тим більше в умовах жорсткої економічної кризи 90-их, коли пострадянський люд  вперше на віку зустрівся з такими викликами. І тоді повсякчас лунало – що ви, мовляв, з цією мовою носитесь, он хліба ні за що купити. Тоді теж було схоже гасло, ще радянське: «Буде хліб, буде й пісня!». Ніби таке просте й зрозуміле. Та у тому то й річ, що нам, українцям, щоб виплутатись із імперських сітей, доводиться йти непростими шляхами. Тому й повільний та тяжкий наш поступ.

Тож про тих, хто робив перші кроки у далекі ще дорадянські та пострадянські  часи, хто міг би бути того дня на нашому Майдані. Організоване українство найперше асоціюється з товариством «Просвіта». Фактично паралельно із виникненням  його у Львові  у наших степах  заявила про себе «Громада».  Неформальне товариство, що збиралося в будинку Івана Тобілевича, об’єднувало місцеву національно свідому інтелігенцію, чимало діячів якої  увійшли в історію саме як  представники українського руху: викладач Микола Федоровський,  брати Тобілевичі,  лікар Опанас Михалевич, перший меценат національної справи Євген Чикаленко. Саме в нашому місті громадівці одними з перших у Російській імперії  перекладали українською мовою твори Гоголя. Першими явили вони приклад українського регіонального книговидання, видавши поетичну збірку племінника Тараса Шевченка – Йосипа Варфоломійовича Шевченка,  юнкера Єлисаветградського кавалерійського училища (збірка вийшла під  псевдонімом І.Гріненко).

На початку ХХ століття з’явилася у нашому місті і питома «Просвіта», яку очолив тодішній суддя і нотаріус Василь Нікітін, який організовував курси вивчення української мови та виступав з літературознавчими і україноцентричними доповідями.  У кінці 20-их  більшовицьке ДПУ  за вільнодумність та українофільство вишле його у північний край.

Найбільшого розквіту досягла «Просвіта» у нашому краї в 1918-20-их  роках, коли її очолював син Івана Карпенка-Карого Юрій Тобілевич: у місті – хор, бібліотека,  осередки практично у кожному селі, безліч драматичних і хорових гуртків, хати-читальні, що фактично були домами «Просвіти».  Та більшовицьку владу, яка ставила перед собою зовсім інші завдання,  непокоїла і страшила «Просвіта». Тому вона усі роки свого існування цілеспрямовано нищила просвітян. Згадка про участь у Товаристві серед звинувачень була непрощеним  гріхом, злочином, який, власне, ніхто й не доводив. Це був фактично вирок.  Цікаво, що під час реабілітацій 50-их років  членів «Просвіти»  практично не реабілітовували – це й тоді вважалося злочином.

На  короткий час ожила «Просвіта» в роки німецької окупації, фактично відразу наразившись на концтабори фашистської влади, а після визволення – одразу ж і  концтабори комуністичного режиму. Список репресованих нашої області практично в кожному районі містить  прізвища членів «Просвіти».

Новітня історія «Просвіти» на Кіровоградщині бере початок з 1989 року, коли на наших теренах було створено обласну організацію Товариства української мови імені Тараса Шевченка. В основу його діяльності було покладено сприяння впровадження в життя тоді новоприйнятого Закону «Про мови в Українській РСР», який хоч і не повною мірою, але сприяв відродженню і утвердженню української мови як державної. Головою  Товариство на Кіровоградщині було обрано доктора філології професора Григорія Клочека.  Паралельно в області діяв суспільно-політичний клуб «Перевесло», під керівництвом іншого науковця, літературознавця Володимира Панченка, який об’єднував інтелектуальну еліту краю і обговорював на своїх засіданнях широке коло питань, у тому числі і проблеми національного відродження.

 Роботи для просвітян  (у січні 1992 ТУМ було реорганізовано у Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка) у ті роки було чимало: тривало широкомасштабне переведення російськомовних шкіл області на українську мову викладання,  на багатьох підприємствах і організаціях діяли  своєрідні пости дотримання мовного режиму і впровадження основних положень Закону. Без перебільшення можна сказати, що саме завдяки  активності й наполегливості тодішніх активних просвітян  колишнього військовика Олександра Поповкіна, пенсіонерів Миколи Цегельника, Олексія Воловича, робітника «Друкмашу» Анатолія  Будуна, журналістки Алли Зінов’євої, вчительки Людмили Куньової,  виховательки дитячого садка Ольги Єрошкіної, науковців із педінституту Леоніда Куценка, Світлани Барабаш, Віталія Бабича, Юрія Крутя мовна ситуація в місті Кіровограді, та й в області в цілому кардинально змінилася.

Зрозуміло, у першу чергу це стосувалося  ситуації на ниві освіти. В обласному центрі з’явилась перша українська національна школа (ЗОШ №21), очолювана відданим просвітянином Василем Каюковим. Школа нагромадила величезний досвід патріотичного виховання підростаючого покоління на засадах української  козацької етнопедагогіки. У школі, досвід якої приїздили переймати чи не з усіх областей України та з багатьох зарубіжних країн, було відкрито мінімузеї, літературні світлиці, кімнати українського війська і запорозького козацтва, історії української діаспори та українських строїв імені Олекси Воропая, портретні галереї світочів української духовності та історичних діячів минулого. Значний вплив на утвердження  українських та європейських духовних цінностей в освітянському середовищі області справила поява і розвиток української школи-гімназії імені Т.Г. Шевченка (ініціатор створення і багаторічний директор – Віктор Громовий).

У середині 90-их років Кіровоградська «Просвіта» основну увагу приділяла лекційній роботі. Тривала постійна співпраця у цьому ключі з  керівним складом місцевого гарнізону, воїнами-десантниками, працівниками управління МНС, управління житлово-комунального господарства, регіонального відділення Фонду Держмайна, центру підвищення кваліфікації державних службовців. Тодішній голова обласної організації «Просвіта»  Андрій Іванко розробив своєрідний банк даних щодо тематики лекцій, з якими просвітяни області були готові йти у будь-яку аудиторію.  Його помічник – Микола Хомандюк, ексдиректор музею-заповідника «Хутір Надія», автор першого фільму про Холодноярську республіку та ряду інших документальних фільмів.

А історики-краєзнавці-просвітяни? Сергій Шевченко, Василь Білошапка, нащадок шевченкового роду В’ячеслав Шкода, Іван Петренко, Василь Доценко, Василь Сурмило, дослідник глибокої української минувшини Сергій Піддубний.

Неможливо перерахувати усіх, і я навмисно не розділяю тих, хто пішов уже у кращі світи і хто ще з нами.  Відрадно, що їм плече підставила молодь. Бо й новий Закон, як свідчить життя, потребує і підтримки, і реалізації, і захисту, і якісного втілення.

Світлана Орел

• < Попередня
• Наступна >