Валентина Добровольська: «Інколи мені здається, що килими кричать: «Врятуй нас!»

Автор: Нова Газета

Вже протягом 25-ти років майстриня Валентина Добровольська мандрує Україною у пошуках старовинних килимів зі своєю неповторною історією та символікою. Зараз вона зосередилася на детальному вивченні килимів, притаманних Кіровоградщині.  Про історію сторічного килима з Розумівки і те, чому варто зберігати старовинні килими, Валентина Добровольська розповіла в інтерв’ю «Новій газеті».

 

– Пані Валентино, розкажіть про проєкт, над яким ви зараз працюєте.

– Він називається «Орнаментальне ткацтво Кіровоградщини» і має кілька етапів: інформаційний, науково-дослідницький, власне створення самого килима та його представлення. Детальніше зупинюся на науково-дослідницькому етапі. Я шукаю людей, у яких могли зберегтися старі килими,  у буквальному розумінні стукаю до них у двері і прошу, аби вони показали мені їх, щоб я могла сфотографувати і потім реставрувати ці речі. На жаль, зараз такі часи, що люди бояться відчиняти чужим, і це, звісно, ускладнює процес пошуку. Рік тому була така історія: у Кропивницькому юнак викинув на сміття килим, який робила його бабуся. Я дуже хотіла подивитися на цей килим і шукала його по місту, а потім мої учні сказали, що цей килим знайшовся і бабуся його забрала. Мене дуже зачепило те, що зараз молоде покоління не цінує працю своїх бабусь. Минуть часи, і наші діти та онуки викинуть на звалище те, що ми зараз робимо з вами… Але ж ми маємо розуміти, що не буде майбутнього без минулого. У ці вироби була вкладена душа, вони мають велику цінність. Була й інша історія. Якось я йшла по Новомиколаївці і побачила поміж дерев килим. Мені іноді здається, що ці килими мене кличуть, ніби кажуть: «Врятуйте нас!» І от, побачивши цей килим, я одразу вирішила дізнатися в мешканців будинку, хто його господарі. Виявилося, це були бабуся та дідусь. Я хотіла з ними поспілкуватися, але вони, на жаль, теж не відчинили двері. Тому я підключила у цей проєкт дітей, адже вони можуть достукатися до своїх бабусь, попросити у них дозволу сфотографувати ці килими і, таким чином, хоч якось їх зберегти для наступних поколінь. І от із цих пошуків і виникла ідея цього проєкту, який підтримали департамент культури і обласний центр народної творчості. Цей проєкт я вирішила втілити, аби зберегти орнаменти Кіровоградщини.

– А розкажіть детальніше про орнаменти, що вони означають?

– Є килими мусульманського світу і є християнського чи то старослов’янського походження. Залежно від цього орнаменти мають дуже різне значення. Я брала участь у фестивалі килимів у Туреччині, де представляла Україну. Там були також килимарі з Туреччини. Я помітила, що багато хто із майстрів навіть не розуміє, що означають ті чи інші орнаменти на килимах, які вони роблять. На фестивалі я підійшла до одного із таких майстрів і сказала йому, що той орнамент, який витканий у нього на килимі, насправді не мусульманський, а традиційно слов’янський. І що ви думаєте? Наступного дня він зняв ці килими… Виходить так, що багато майстрів просто тчуть, але й самі не знають, що вони тчуть. Наші предки ткали за Біблією, а мусульмани – за Кораном. Кожна ниточка мала своє символічне значення. На всіх слов’янських килимах присутній такий символ, як дерево життя, на якому зображувалися не тільки гілочки і листя, а ще й квіти. Кольори теж були символічними: білий означав чисту душу людини, синій – небо та воду, чорний та коричневий – землю. Наші предки використовували тільки ті кольори, які бачили в природі. Відомо, що перед тим, як почати ткати килим, треба закласти його схему. Я називаю її «Свята Трійця. Початок». Суть цієї схеми полягає в тому, що береться десять ниточок і додається ще десять до пари, тобто виходить 20, а потім закладається іще одна ниточка. Бабуся мене завжди вчила молитися Святій Трійці перед тим, як ткати. Пара ниток мала дуже велике значення. Вважалося, що кожна людина має бути у парі, адже тільки тоді вона може бути щасливою.

– Яку історію має килим, який ви зараз будете реконструювати?

– Цей килим виткала ще наприкінці 19-го століття Якилина Сидорівна Поліщук у селищі Розумівка Олександрівського району. Донька Якилини Сидорівни Ганна Семенівна Зеленько ховала цей килим у печі від німців в часи Другої світової війни. Мені ж про це розповіла донька Ганни Людмила Негара. Коли я почула цю дивовижну історію, то одразу почала собі уявляти, яким може бути цей килим, який у нього орнамент і так далі. Я дуже хотіла побачити його, хоча б на фотографії, тому не один раз просила Людмилу Андріївну та її доньку сфотографувати для мене цей килим.

І от, коли мені надіслали фото і я побачила цей килим, то була дуже вражена та одразу почала думати, як можна цю історію правильно подати. А не минуло й місяця, як ця сім’я подарувала мені цей старовинний килим. Ви не уявляєте, він ще й досі пахне димом! І у цього килима така незвичайна історія… Він пережив і Голодомор, і Другу світову війну. Насправді у кожного килима є своя історія. Килим – це як придане, це символ любові матері та бабусі. І це те, що я вважаю дуже важливим – донести людям, що в кожному домі є старовинний килим, і бабуся, яка його створила, страждає, коли ми застеляємо його під ноги. Я звертаюся до всіх і прошу: не соромтесь показати свій килим, навіть якщо він порваний. Він не порваний, бо там душа і історія України! Ми маємо зберегти ці килими хоча б на фотографіях і реконструкціях.

– Як же їх зберігати? Як зацікавити сучасних дітей народною творчістю?

– Ви знаєте, насправді діти цікавляться. Просто їм потрібно більше розповідати про це і давати можливість приходити до гуртків, де вони могли б відпочивати та розвиватися.  Одна з моїх учениць в інтерв’ю розповідала про те, що в неї вдома є старовинний килим. Ми маємо казати дітям, що ці килими мають велику цінність. Інакше як вони про це дізнаються? Тому користуючись нагодою, я закликаю всіх розповісти про свій килим…

Айнура Дружковська, фото надані ОЦНТ

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА