Володимир Нагорний: На мою ідею створити етнографічний музей мені відповіли «вам подзвонять»

Деталі

Категорія: Культура

Опубліковано: Четвер, 02 квітня 2020, 07:16

Автор: Інна Тільнова

Володимир Нагорний – майстер з виготовлення меблів і реставратор, проте більшості він відомий як азартний колекціонер старожитностей, власник багатотисячної колекції старовинних речей. Предмети з його колекції нині експонуються в музеї Івана Гончара, десятки експонатів належать колекції експрезидента України Віктора Ющенка.

З паном Володимиром ми поговорили про те, як його знаходять унікальні речі, що схожого у Нагорного з Ільїним і чому в Кропивницькому і досі немає етнографічного музею.

– Пане Володимире, звідки така любов до антикваріату? Мабуть, щось було таке в дитинстві…

– Свого часу я закінчив технікум радянської торгівлі, далі був інженерний інститут у Харкові і… курси з краєзнавства. Насправді торгівля і краєзнавство – це мої супутники на все життя, а покровительствує їм римський бог Меркурій. Я, звісно, жартую, мені здається, це моє покликання.

Мені все життя подобалося щось вишукувати. Змалечку проводив багато часу на вулиці. Сучасний провулок Обривний, вулиці району Чечори, нинішні Вали… Я часто після дощу ходив з паличкою по вулицях, виколупуючи з багнюки різні монетки, медальки та інший дріб’язок.  На Валах ми з хлопцями збирали монети і якісь частини від німецької амуніції, тубуси від протигазів,  носили на метабрухт. Щось я тягнув додому, так, мабуть, усе й почалося.

– І чим же продовжилося?

– Це була середина 90-х… У мене є два томики «Історія міст і сіл України», дивився, які села недалеко, придивлявся маршрут, прикидав по грошах. Інколи брав з собою знайомих. Наймали легковика, а коли й вантажівку, платили водію 30 – 50 рублів за один день. Так об’їздили весь Новомиргородський район, усю Смілянщину, Чигиринщину, Кам’янщину, Олександрівщину, Ямпільський район. Я ставав на базарі з табличкою «Куплю все. Дорого» (жартує) і фактично усе й купував. Від дерев’яного замка до скрині, від ліжка до квадратного гвіздка.

Один мій товариш возив по селах на продаж електричні пічки, коли були перебої з хлібом, але настав час, коли почали відкриватися пекарні і попит на ці духовки знизився. То ми з ним знайшли компроміс: він пропонував, щоб люди розраховувалися не грішми, а старовинними речами, які я потім у нього купував. Це одяг, полотно, прикраси, речі побуту, меблі…

Якось люди принесли мені малюсінькі жорна з металевими ручками. Їх змайстрували в ті часи, коли комсомольці з молотами ходили попід хатами і били жорна, то ці ховали у погріб, у підвал і мололи там…

Із 2004 року по 2011 роки приблизно раз на місяць я їздив торгувати перекупленим добром у Київ і їздив не з валізкою, а вантажівкою, це щоб ви розуміли масштаб «торгівлі». Це не тільки рушники і глечики, а й меблі: лави, мальовані скрині, різьблені ліжка, мисники… Через мої руки пройшли тисячі старовинних фотографій, одяг, тисячі рушників, дерев’яних виробів (ложки, макогони, рублі). До речі, ось цікава історія з макогоном. Якось ми приїхали у Головківку, і я запитав у місцевих жителів, чи немає в кого на продаж макогона. А вони мені кажуть: «В нас немає, по селу можете не шукати, була в нас недавно сходка з цього приводу: одна баба розгнівалася на чоловіка, ударила його макогоном і вбила. То ми зібрали їх по хатах і попалили, щоб більше такого не було»…

– Для такого «добра» потрібен склад, де зараз зберігаєте колекцію? В якій формі вона існує?

– Я живу на 5-му поверсі у двокімнатній квартирі… У мами моєї загальний двір, якісь камінці складав там. Хоча не один раз її подвір’я грабували – забирали в основному метал, з літньої кухні витягували… Зараз я орендую приміщення, там у мене майстерня і цех, там же й частина колекції.

Багато років моїм покупцем є родина Віктора Ющенка. Цікавий факт: у 2005 році в Кропивницькому була розміщена виставка старожитностей із його колекції. Там половина експонатів була тими, які я свого часу продав Ющенку. Я жив з цього, це був мій спосіб життя і мій заробіток.

– Ваша колекція могла б лягти в основу етнографічного музею…

– Так… Кропивницький – єдиний обласний центр, де немає етнографічного музею. В інших областях якось по-іншому, куди не поїдь – в будь-якому селі є музей, корчма чи бодай етнографічна кімната. В будь-якому селі генделик із прядками та глечиками, але не в нас.

На жаль, тривалий час у влади і громади не було зацікавленості в розвитку не тільки туризму, а й теми, пов’язаної з історією. От її серби як почали знищувати, як почали глумитися над українською культурою, так воно й повелося. Болгари, серби, росіяни…

Коли у мене ще була колекція з більше 20 тис. одиниць, я звернувся в департамент культури, мовляв, забирайте мене. А перед тим я ходив до Саінсуса (колишній міський голова – Ред.) на прийом з проєктом етнографічного музею. Мене викликали на 9 ранку, а прийняли о 15:00. А потім прийшла відповідь, щось на зразок дякую за небайдужість, за потреби ми використаємо ваш досвід та вашу пропозицію.

Зараз частину колекції – гончарні вироби – я передав в музей гончарства в Опішні, частину продав у фонд Національного центру народної культури – Музей Івана Гончара.

Лишилося небагато – близько п’яти тисяч артефактів…

Такий вигляд мали магазини старожитностей Володимира Нагорного у 2000-х роках (на фото вгорі також)

– Чути це дуже сумно, особливо в контексті війни за право ідентифікувати себе як українців… Але, мабуть, це тема для іншої розмови. І, можливо, навіть не з вами. Розкажіть про давніх нас, якими ми були?

– Інгул не так густо був заселений, як би нам хотілося. Хоча Геродот, не будучи тут, обізвав наш край «диким полем», тут протягом століть жили люди, і про це свідчать численні археологічні знахідки.

Де були балки, де можна поставити млиночок і зробити гребельку, там були козацькі зимівники. Мої друзі пошуковці знаходять і персні, і хрести, і фрагменти люльок ХVІІІ століття. До речі, і в моїй колекції є глиняна люлька, я її знайшов біля монастиря на річці Інгулець.

У плані етнографічного багатства найпоказовішим, за моїми спостереженнями, є Олександрівський район. У кожній хаті там можна було побачити портрет Шевченка, заможні сім’ї могли дозволити собі красивий одяг і прикраси. Дівчата носили баламути, намиста із зеленого скла, коралові намиста. Золото, може, і продавали, але точно не скажу. До речі, під час Другої світової війни німці забирали в наших жінок коралові намиста. Не здирали з шиї, а  обмінювали на продукти. Корали завжди були модними.

Ще один момент – як не сумно, слід констатувати, цю місцевість більше заселяли злидарі. Бідний люд з’їжджався з найближчих сіл, а це були переважно переселенці.

У мене в колекції є чимало речей, які можуть охарактеризувати жителя Кіровоградщини, і найпоказовіші – це старовинні фотографії. До речі, після карантину я планую організувати виставку на базі обласного Центру народної творчості, там уже всі зможуть роздивитися, якими ми були сто чи сто двадцять років тому.

– Ви – ніби сучасний Ільїн, правда, відкритіший.

 – Ільїн, Плюшкін – це все я. Насправді одному, звісно, нереально зібрати колекцію. Мені скрізь допомагали зустрічі з прекрасними людьми – це мій найцінніший багаж, який завжди зі мною. Хорошу бібліотеку мені вдалося зібрати завдяки Юрі Тютюшкіну. У 90-х роках ми з ним ходили по пунктах прийому макулатури… Так у мене з’явилася прекрасна література з автографами відомих людей та сформувалася чимала збірка з краєзнавчої, етнографічної та історичної тематики.

Ось наприклад, із Петром Озеровим – моїм другом, археологом, краєзнавцем, засновником музею у Златополі – ми декілька років поспіль збирали по оранці «підйомку». Петро казав: візьми з собою з десяток пачок цигарок без фільтру, бо дід, який нас пускатиме на свій город, любить закурить. Ми заходили на город, проходилися його межами, насипаними з уламків трипільської кераміки, і просто лопатою та руками «руйнували» ці межі, достаючи з них цікаві нам фрагменти. Потім ми все «відбудовували». Що цікаво – уздовж Висі на місцях, де нам траплялися трипільські артефакти, ми зустрічали і ознаки перебування представників Черняхівської культури, і скіфів.

До речі, колись покійна Нінель Бокій (провідний археолог, краєзнавець, педагог – Авт.) мені сказала, що Петро був би її найкращим учнем, якби тільки погодився вступити на істфак. Він на той час уже відкрив і описав кілька трипільських поселень. Було знято кілька фільмів, кілька машин унікальних знахідок було вивезено в інститут археології НАН. А скільки всього він передав по палеонтології… В нього я вчився і вчуся ентузіазму і відданості улюблений справі. Це змушує жити, робити щось корисне і цікаве.

Фото з архіву Володимира Нагорного

• < Попередня
• Наступна >