Приїжджайте у Цвітне гончаритися!

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Два місяці тому у селі Цвітному Олександрівського району оселився 24-річний Владислав Жук. У колись знаний на всю Україну осередок гончарства він приїхав з мрією – займатися гончарним промислом.

 

Так у Цвітному з’явився новий мешканець і його «Магічна майстерня».

Владислав Жук «познайомився» з глиною у 16 років. Спочатку хлопець із багатодітної сім’ї (у Влада ще двоє братів) просто хотів підзаробити, тому дядько привів хлопця у гончарну майстерню до знаменитого чигиринського майстра Євгена Поступайла. Пан Євген – заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, співробітник Національного історико-культурного заповідника «Чигирин».

– Я був дуже захоплений його роботою. Першим відкриттям для мене було те, що гончарство може бути сучасним. Коли майстер виробляє старе на новий лад, дотримуючись при цьому традицій нанесення малюнку чи декорування, це справжнє мистецтво. Я зрозумів, що закохався у цю справу, а особливо мене захопили вироби мого вчителя – рівних їм я й досі не бачив, – розповідає Владислав.

Спочатку Влад був помічником – місив глину, займався лощенням (спосіб обробки виробів), минуло п’ять років роботи за гончарним кругом під пильним оком вчителя, аж поки не відчув, що готовий і сам отримати статус майстра і відкрити власну майстерню.

Паралельно з роботою з глиною Влад продовжує займатися самоосвітою, попри те, що після школи не продовжував навчання, він готовий годинами розповідати про традиції гончарства, ділитися цікавими фактами, пов’язаними з цим промислом. Від нього дізнаємося про традиційну технологію – димлення молоком, коли виріб вмочають у молоко, а потім запікають у печі. Виявляється, що «завершували» виріб у власниці посуду вдома:

«Гончарі виносили «не молочні» вироби на базар, А хазяйки вже вдома натирали або борошном, або олією, або вмочали в молоко і запікали. А зараз майстри це роблять самі у своїх майстернях»,  – розповідає він.

– Які у вас «стосунки» із цвітнянською керамікою? Ви не пробували відтворювати щось у цьому стилі?

– За цвітнянськими зразками я ще нічого не робив. Якщо говорити про вироби, створені в різних українських гончарнях в радянський період, то це мене не зовсім приваблює, я б навіть сказав, відвертає. Інколи мені здається, що в роки Радянського Союзу українські традиції гончарства були глибоко понівечені. Мені подобається місцева глина, яку використовували у Цвітному. До речі, тут навіть ідучи по дорозі після дощу, можна знайти досить багато зразків місцевої кераміки. Але все, що я знаходив, це не щось унікальне, а розповсюджені зразки майже всюди. Маю на увазі форму і техніку.

– Однак ваші вироби все ж таки можна назвати частково цвітнянськими, адже вони зроблені в Цвітному і з цвітнянської глини?

– Не зовсім так. Я користуюся декількома видами глини – у мене є маса з Донбасу, є з Опішні і ще є та, яку я сам копав і приготував. Приготувати – це означає накопати, розмочити, профільтрувати, дати підсохнути, збити, перерізати струною і вимісити. У Цвітному я поки пробував тільки поверхневу глину, але вона пішла на вазон для квітів. А ті шахти з видобутку глини, які раніше діяли в селі, надто глибокі для того, щоб самому туди спускатися. Мені місцеві розповідали, що колись у одну із шахт упала людина і загинула, після цього для цвітнянських глечиків почали купувати глину в іншому місці.

 – А чому ви обрали для створення майстерні саме Цвітне, якщо не маєте на меті відроджувати цвітнянські традиції?

– Я приїхав сюди на запрошення Володимира Величка – власника «зеленої» екосадиби «Прилісне», він виділив мені приміщення для майстерні. Мені подобається це село, воно недалечко від мого Чигирина, акуратне, життєрадісне і дуже прихорошене, у дворах багато квітів, люди тут хороші, є до кого піти в гості. Насправді я вважаю, що хорошо жити можна і в селі, і в місті, розвивати і розвиватися… Скрізь є свої плюси і мінуси.

– У чому магія вашої майстерні, чому назвали її «Магічною»?

– Тут кілька чинників, які вплинули на назву. Недавно виявилося, що моя мама може лікувати людей, відробляти вроки, як-то кажуть. А ще був випадок, коли представники певного релігійного культу попросили мене створити посуд у певний час доби, в певний день. Взагалі, замовлення бувають дуже цікавими. Я завжди радію, коли від мене не вимагають створювати однакові речі і дають право на фантазію. Це моя особиста магія.

– Такі «магічні» ексклюзивні глечики, мабуть, мають особливу ціну?

– Ціна залежить від часу, витраченого на створення глечика чи тарілки, від декору. Наприклад,  глечик на літр-півтора може коштувати 150-250 грн, одна чашка – від 70 грн, чайник – 250 грн плюс-мінус, залежно від декору, але поки що без традиційного розпису. Розпис – це дуже складна тема, особливо якщо говорити про декорування мисок. На розпис мені потрібне зовсім інше обладнання, ніж я маю (це, звісно, якщо говорити про традиційний народний розпис).

Що стосується полив’яних виробів, то це раніше був дуже дорогий посуд. Зараз полива стала доступнішою, затрати на виробництво полив’яного і не полив’яного посуду майже однакові. Для тих, хто не знає – полива – це тонкий шар скла на поверхні кераміки. Після того, як виріб зроблений, його треба занурити в поливу, висушити і додатково поставити у піч. Колір виробу залежить від кольору глини або пігментів. Раніше виробництво полив’яного посуду було навіть небезпечним: майстри перетирали свинець і посипали виріб для легкості плавкості. Тому ті, хто займався розписом мисок, довго не жили, а миски були такими дорогими…

 У планах Владислава – облаштувати у дворі садиби гостьовий будинок, в якому усі охочі зможуть «гончаритися», а також створити при школі гурток. «Це може бути початком відродження… А Польща нікуди не дінеться. Спробувати ж треба?..» – каже він.

Фото надані автором

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА