Сергій Філіппов: «Мій водій – у дорозі»

Автор: Нова Газета

Філософ і журналіст-фрілансер із Кіровограда Сергій Філіппов не так давно відкрив для себе можливість їздити автостопом. Перші спроби подорожувати таким способом Сергій зробив ще у 2011 році, надихнувшись прикладом Романа Воєводіна зі Світловодська. Тоді він мандрував Молдовою. Далі були подорожі до села Цвітне, Сум, але досить тривалий час не давала спокою одна неймовірна мрія – подорож автостопом до Соловецького архіпелагу.

 

«Ідея відвідати Соловецький архіпелаг жила в мені вже багато років. Відтоді, як почав подорожувати автостопом, ця ідея зміцнилася, але досі я не наважувався долати такі великі відстані. Мене вже давно вабить до себе Північ з її пастельними барвами і сонцем, що не заходить. Окрім того, я мріяв побувати в таких місцях сили, як Медведицьке пасмо, Аркаїм, дольмени на Північному Кавказі, і у першу чергу – Соловки. Мова йде про ті місця, куди можна їхати без віз», − так обґрунтовував намір дістатися Соловецьких островів у своєму блозі Сергій Філіппов напередодні від’їзду. Нещодавно мандрівник повернувся додому, і кореспонденту «НГ» вдалося поспілкуватися з ним стосовно його вражень від подорожі.

− Коли ти опублікував у соціальних мережах свій намір здійснити подорож на Соловки,  люди по-різному поставилися до твоєї ідеї. А якою була реакція близьких?

− Для рідних це був, звичайно, шок: автостопом і на таку велику відстань... Мамі було трішки складно, дрова у вогонь підкидали її подруги: «Як це ти його відпускаєш?». Але потім все заспокоїлося, поступово мене почали розуміти. Мама із сестрою повірили в мене, і я відчував їхню підтримку. Я бачив, що для них моя подорож − не просто чергове дивацтво, а ідея, у яку вони також повірили.

Щодо інших коментарів та відгуків, то для мене це теж було важливим. Деякі відгуки були агресивними. Для когось «червоною ганчіркою» була назва Росія, і мені писали, що ФСБ мене поселить на Соловках назавжди. Хтось, дізнавшись, що я прошу фінансової підтримки, казав: «Нічого собі! Я теж хочу поїхати до Чорногорії, дайте й мені грошей». Ці відгуки теж були для мене важливими. По-перше, ця агресія давала внутрішню впевненість, що я роблю все правильно. А по-друге, такі відгуки для мене були запитаннями, на які я намагався дати відповіді. Насправді, зараз люди дуже заангажовані стрічкою новин у соціальних мережах, зокрема, у Фейсбуці, не помічають навколо життя у різноманітних його проявах. Люди народжуються, закохуються, помирають, життя триває...

− Ще на початку березня МЗС попереджало українців про можливі безпідставні затримання громадян України на території Росії. Не переймався цим питанням?

− Щоб геть не переймався, так не можна сказати. Я читав відгуки інших туристів, які писали, що все нормально. Головне, в мене було внутрішнє відчуття, що все буде добре. Минулого року я не захотів їхати до Росії, хоча й був неподалік від російського кордону. А зараз я просто інтуїтивно відчув, що все буде добре і не треба хвилюватися.

− А яким було ставлення до тебе пересічних росіян під час подорожі?

− Абсолютно нормальним. Жодної агресії, спрямованої до мене, я не відчув. По-різному ставляться до України. Я розповідав, що їду з Києва, тому часто чув стандартне запитання: «Что у вас там в Киеве?». Україна асоціюється з війною, до того ж, пропаганда зробила свою справу: вони впевнені, що у нас тут немає роботи, затримують соціальні виплати, люди бідують. Звісно, я їм розказував, що там, де немає бойових дій, життя нормальне, є робота. Сильно в полеміку не вступав. По-перше, мало часу для цього. По-друге, людина все одно повернеться додому, подивиться новини і буде вірити тому, що їй щодня говорять з екрана телевізора.

− Чи не помітив ти якоїсь різниці між українцями та росіянами?

− У різних місцевостях люди різні. «Північні» росіяни відрізняються від москвичів. За власним відчуттям, з українцями простіше, тому що з ними говориш однією мовою у прямому і переносному сенсі. Не думаєш, як зараз складеться розмова, в контексті нинішньої політичної ситуації. До речі, на півночі Росії дуже гарні люди. Таке враження, що в них взаємодопомога у крові. У них вважається нонсенсом проїхати повз зламану машину на дорозі і не допомогти. Для них це питання виживання. Вони і щиріші, і віддаленіші від політики, живуть власним життям. Чим ближче до українського кордону, тим більше росіяни політично заангажовані. Їм не так цікаво слухати про подорож, як поговорити про політику.

− Розкажи, як проходила  мандрівка? Де ночував? Як харчувався?

− Є така система «КаучСерфінґ» (CouchSurfing. – Ред.), що об’єднує мандрівників, тих, які можуть надати житло, і тих, кому воно потрібне. Наприклад, якщо я можу прийняти подорожуючих, я на своєму акаунті розміщую інформацію про це, і людина бачить, що у Кіровограді хтось може прийняти у себе гостей. Там зазначаються умови проживання та вимоги до постояльців. Напередодні відправлення я опублікував інформацію про свою подорож, і люди з тієї місцевості бачили, що такий чоловік буде подорожувати через їхнє місто, що йому потрібен нічліг. І, як правило, пропонували свої послуги. Лише один раз я звернувся сам. У всіх містах, де я був, я зупинявся у місцевих. Безпосередньо на Соловках я зупинився у однієї жіночки. Намет я не брав – він важкий, та й хотілося більше комфорту. Я жив у невеличкому будиночку з оплатою у 240 гривень на день. Щодо харчування, з часів хіппі є таке поняття, як «вписка». За її неписаними правилами тобі дають кухню, посуд, і ти сам готуєш собі вечерю із того, що у тебе є. Один раз таке було, коли я жив у холостяка, а другий – у Пітері, де я зупинявся в общині. Там жило чоловік 15, кожен собі готував і, в принципі, моїм побутом ніхто не займався. А так, переважно, люди що в нас, що в Росії гостинні і, як правило, намагаються нагодувати, а я зазвичай брав щось до чаю.

− В опублікованому пості перед поїздкою ти говорив про необхідність намета. Чи довелося ночувати на відкритому повітрі?

− Довелося. Я їхав із Москви. Наступним пунктом був Брянськ, у якому мав зупинитися, але трохи не доїхав. Уже було пізно, і я зрозумів, що все одно нікуди не доїду, тому зайшов у найближчий лісочок. Намет не знадобився: було тепло, я просто поклав каремат і нормально переночував. І другу таку ніч я провів буквально за
30 км перед українським кордоном, тому що був уже вечір, а машин із Росії їде мало. Насправді, чим ближче до кордону, тим менше машин. Мені пощастило, що протягом подорожі не було дощів.

− Що найбільше запам’яталося із мандрівки?

− Люди. Найбільше запам’ята-лися люди. Усі дуже різні. Я щодня спілкувався з великою кількістю людей: водіями, каучсерферами. У кожного – своя історія, своя система поглядів, але всі намагаються допомогти.

− Соловки для українців – це особливе місце, особливий період нашої історії. Якими були твої емоції від перебування на цих островах?

− Близько години я сидів на кладовищі і просто думав про людей, яких розстріляли. Я намагався передати їм енергетику тих українців, які їх пам’ятають, тому що там усе наше «Розстріляне відродження».

− За освітою ти філософ, за професією – журналіст, а за покликанням – мандрівник. Можеш розповісти, що дала ця поїздка для розвитку кожної із цих особистостей у тобі?

− Як журналіст я хочу написати брошурку про цю подорож. А от для мене як для мандрівника було великим драйвом вперше побачити Північ. Як філософ я зрозумів, наскільки чітко працюють закони Всесвіту. У подорожі це практичний момент (із християнського вчення, наприклад, ми знаємо, що зневіра − це гріх), коли ти стоїш з поганим настроєм, то ніхто не зупиниться: водії відчувають настрій. Потім, наприклад, ще такий принцип: якщо ти чогось хочеш, то Космос обов’язково реалізує твоє бажання. Це дуже класно відчувається під час подорожі: коли я стояв на дорозі і довго не було машини, я розумів, що рано чи пізно вона з’явиться, і хтось мене підвезе, мій водій у дорозі. Так само і в повсякденному житті, якщо є якась мрія, якщо ти сформував на неї «заявку» – треба просто почекати, і вона обов’язково збудеться.

− Скільки часу тривала мандрівка і скільки на це витратив коштів?

− Я виїхав 16 червня і повернувся 7 липня. Всього за час подорожі я витратив близько 4-4,5 тисяч гривень. Багато грошей витратив на їжу, 800 гривень я заплатив на морський транспорт (до Соловків в один  бік квиток коштує 400 грн).

− Як гадаєш, подорожувати автостопом доступно для пересічного українця? Що для цього потрібно?

− Автостоп доступний кожному. Це дуже економний варіант подорожі. Грошей майже не треба. Як кажуть досвідчені мандрівники, і я можу це підтвердити, «витрачаєш навіть менше, ніж сидячи вдома». Вмикається економ-режим: менше витрат на їжу, а їхати і проживати можна безкоштовно. Головне – це внутрішнє бажання і побороти свій страх. А Всесвіт завжди буде підтримувати. У цьому основний драйв подорожі автостопом. Щодня безліч людей підтримують тебе у твоїй ідеї. Це відчуття, яке важко передати словами.

− Можеш дати рекомендації для охочих подорожувати автостопом?

− Насамперед, варто подолати свій страх і зрозуміти, що це реально. Можна повивчати досвід інших людей, які подорожували. Є відома книжка Антона Кротова «Практика вільних подорожей». Вона зовсім невеличка, але там уміщені основні технічні моменти: як поводити себе з водієм, у яких місцях краще зупиняти машину. Ну і головне, щоб був відповідний настрій. Часто люди кажуть: «От я виходив на трасу, три години голосував і ніхто мене не підібрав». І ще важливо мати відповідний вигляд. Як-то кажуть, зустрічають по одягу. Це дуже сильно працює на дорозі. Водій за кілька секунд має зрозуміти, що ти не випадкова людина, а мандрівник, який може йому щось цікаве розповісти. Водії ж теж не до кінця безкорисливі. Вони підвозять, але чекають, аби ти розважав їх у дорозі, тому що їм нудно їхати. Особливо далекобійникам.

− Маєш якісь плани на майбутнє?

Нинішнього року хочу поїхати до Грузії, Азербайджану та Вірменії. Взагалі, я думаю розвивати це як напрямок, пропагувати через свої дописи. І навіть не подорожі автостопом, а мотивувати до внутрішніх змін, до того, що людині під силу реалізувати власні найсміливіші мрії. Тому що автостоп не кожному цікавий − якщо у людини є машина, то вона скоріше подорожуватиме на авто, ніж з допомогою автостопу.

− Не хотів би подорожувати у парі з кимось?

− Це було б просто супер. Одному, звичайно, зручніше їздити з технічної точки зору: часто у фурах тільки одне вільне місце. Але якщо їхати вдвох, особливо, коли їдуть двоє журналістів, можна взяти з собою відеокамеру. Я не можу одночасно і знімати, і розмовляти з водієм, а так можна створити якийсь медіа продукт.

Олег Козупляка,
фото Сергія Філіппова

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА