Український сільський поет із російським прізвищем

Автор: Нова Газета

Існує цікава статистика: виявляється, якщо підрахувати за «Довідником» Спілки письменників України, скільки письменників народилися у тій чи тій області, то в трійку призерів входить Кіровоградщина. «Український Техас» – так назвав наш степовий південь Юрій Яновський (теж, до речі, наш земляк), так само, як і американський Техас, заселявся людьми активними, які шукали тут волі і простору. Ось і народжувалися у нашому степовому краю покоління, серед яких було чимало людей, наділених особливими талантами.

 

На березі Інгулу, на межі Новгородківського та Компаніївського районів є місце, де сходяться три села: на лівому березі Тарасівка і Ольгівка, майже навпроти, на правому, – Губівка. Місце примітне тим, що тут у радіусі одного кілометра народилися в різні часи три поети. В Губівці, де було військове поселення, заселене переважно вихідцями з російських губерній, народився в 1883 році Юхим Придворов – широкознаний більшовицький поет Дем’ян Бєдний, який фактично і став, виправдовуючи своє прізвище, придворним кремлівським поетом-агітатором. Його вірші (власне в-і-р-ш-і, а не поезії) назавжди відійшли в минуле разом з епохою, яку він прославляв. І якщо залишився у нашій свідомості, то лише темною згадкою як людина, що надрукувала у московських «Ізвєстіях» фейлетон з грубою критикою «Землі» Олександра Довженка – фільму, що став класикою світового кіно. Після появи того фейлетону Довженко посивів. Більшовицький поет-графоман нутром відчув, що фільм, який в ідейному плані був ніби й правильним, бо відображав класову боротьбу на селі та закликав до колективізації, все ж містив у собі якийсь ворожий комуністичній владі підтекст, бо вже надто розкішною була показана українська природа та й селяни зовсім не були схожі на бідняків, яких треба було ощасливлювати, заганяючи в колгоспи. А втім, на фейлетон Дем’яна Бєдного варто звернути увагу ще й тому, що в ньому виражалося «колективне підсвідоме» російського більшовизму, яке ревниво ставилося до морального та фізичного здоров’я українців і через те об’єктивно рухалося до рішення покарати їх голодомором.

Другий поет, Євген Доломан, народився в селі Ольгівка в 1919 році, був типовим радянським поетом та прозаїком, розробив типові для радянської літератури теми, оспівував «трудові та воєнні подвиги нашого народу». Тут, звичайно, нічого засуджувати. Така творчість нічого поганого в собі не несла, навпаки, вона підтримувала власне українське слово. І якщо воно в ті часи якось виживало, витримуючи натиск політики зросійщення, то в цьому чимала заслуга таких як Євген Доломан – хоч і радянських, та все ж українських поетів. Але радянська епоха відійшла назавжди, а з нею і література, що була породжена нею.

І нарешті – Дмитро Іванов, котрий народився у Тарасівці у 1946 році. Саме про нього зараз і піде мова. І підставою для цього є його збірка «Родинний вітер», що була видана в минулому році в серії «Бібліотека Шевченківського комітету» – вона мені трапилася зовсім недавно в Києві і після того фактично стала настільною. Знайомство з нею змусило відкласти нагальні справи, щоб хоч трохи поділитися із земляками своїми враженнями про неординарну постать уродженця нашого краю. Так завжди буває, коли зустрінеться щось хороше, таке, що викликає потребу поділитися своїми почуттями з іншими… Розумію, чому знаменитий білоруський письменник Василь Биков назвав нашого земляка найвидатнішим поетом України.

Не буду вдаватися до детального суто рецензійного літературно-критичного розбору поезій цієї збірки хоча б тому, що це чудово зробили Михайло Слабошпицький (передмова) та Володимир Базилевський (післямова) – два чи найкращих наших інтерпретатори  художніх текстів.

Акцентую увагу на іншому – на шедевральності багатьох поезій цієї певною мірою підсумкової збірки Дмитра Іванова. Таке буває в історії літератури: іноді всього-на-всього кілька поетичних творів завдяки своїй потужній енергетичності здатні не лише «зробити ім’я» поетові, а й залишитися надовго, а може й назавжди, в літературі. Йдеться про шедеври – їх ще називають у літературно-мистецькому побуті «нетлінки», тобто ті, що не піддаються згубному впливові часу завдяки одній своїй безцінній якості – художності. Наголошую: художності істинної, справжньої, а не підробленої.

Що дає мені право говорити про істинну художність багатьох поезій Дмитра Іванова? Адже, як про це зауважує Михайло Слабошпицький, є чимало цінителів поетичного слова, яким не до вподоби його творча манера, та й сам поет зізнається, що його поезії часто не сприймаються «рафінованою» публікою: «На неї мода тюкала салонна…». Але залишимо їх у спокої, цю «елітарну», снобістську публіку, яка кохається у так званій концептуальній, асоціативно-метафоричній поезії, у якій нібито закодовані глибокі смисли й почуття, і їх треба лише «розкодовувати». Ось і займається «салонна публіка» тим, що розкодовує ці словесні ребуси, і якщо їй вдається це зробити або ж їй повіриться, що вдалося це зробити, то вона, ця публіка, закочуючи очі від задоволення, мліє від усвідомлення власної значимості. Зовсім не проти густої у змістовному плані метафорично-асоціативної поезії, в ній є багато видатних досягнень – творчість Миколи Вінграновського чого лише варта! Насправді ж, проблема в тому, що у такій поезії є чимало авторів, котрі спекулюють ребусністю своїх текстів, маючи можливість сказати тим, хто їх не сприймає, – мовляв, ви не розумієте мене…  І нехай би вони насолоджувалися процесом закодування та розкодування метафоричних ребусів, бо всякого роду експерименти зі словом потрібні, але ось біда: чим більше такої поезії, тим вужчим стає коло прихильників поетичного слова.

Поезія Дмитра Іванова інша – вона вражає енергетичністю людей, які, можливо, вперше зустрілися з поетичним словом.

Мені випало бути свідком однієї історії, яка красномовно засвідчила впливову силу поезії Дмитра Іванова. Було це ще в радянський час. Я був учасником днів української літератури, які проходили в Запоріжжі. Свято завершувалося великим концертом, у якому брали участь літератори (переважно поети) і артисти (переважно співаки). Виступає Дмитро Іванов. Читає поезію «Монолог мого дитинства». Бурхливі аплодисменти. Далі оголошують: виступає Анатолій Солов’яненко. Знаменитий співак виходить на сцену, але деякий час стоїть мовчки. Пауза затягується, видно, що артист чомусь хвилюється. Що з ним? – перешіптуються в залі. Нарешті співак заспівав. Пізніше мені трапилося інтерв’ю поета, в якому він розповів про причини тієї затримки. Виявляється, що після концерту вразливий Анатолій Солов’яненко сказав Дмитру Іванову, з яким був добре знайомий: «Дмитре, щоб більше переді мною віршів не читав, бо треба співати, а мені горло здавило – і голосу нема».

Які ж глибинні чинники шедевральності, тобто істинної художності поезій Дмитра Іванова?

Перша з них – його поезії буквально ввібрали в себе основну правду післявоєнного українського села. «Понад 130 жителів села билися з ворогами на фронтах Великої Вітчизняної війни, 60 з них загинули» – читаю в одному з довідників, де йдеться про Тарасівку, рідне село поета. Майже половина тих, хто пішов на війну, не повернулися – а пішли ж усі чоловіки, крім дітей та дідів. Батько Дмитра повернувся, але буквально через кілька років помер від ран – про смерть і похорони батька у поета є сповнений болю вірш.

Так-от: поезія Дмитра Іванова – це сконцентрована правда про українське післявоєнне село. Причому правда зболена, сповнена глибокої співчутливості до свого народу, який, переживши найстрашнішу війну, змушений був переживати черговий голодомор, тепер вже повоєнний. І саме тому, що ця правда художня – у неї висока нетлінність у часі. Його поезії – художній документ уже доволі далеких часів, документ, який входить у нашу свідомість і залишається в ній назавжди не якимось звичайним інформативним фактом, а живим образом, який розвиває у нас і співчутливість, і прагнення зробити наш, український, світ іншим – по-справжньому цивілізованим та справедливим. І щоб мої слова здалися не надто декларативними, пропоную прочитати поезію «Монолог з мого дитинства». Читаючи, зверніть увагу на довершеність поетичного слова. Поезії Дмитра Іванова тим-то і вражають, що він виробив свою поетичну форму, головна особливість якої полягає у стислому розповіданні історій, кожна з яких набуває, нехай дозволено буде так сказати, стефаниківського звучання. Кожна деталь буквально вибухає емоційним спалахом, за яким криється, як правило, глибокий психологічний зміст. Іноді здається, що вся поезія – це буквально спалахи, що потрясають тебе. Це справжнє мистецтво слова, яке під силу тільки першорядним талантам.

Кажуть, для того, щоб краще зрозуміти поета, треба побувати на його батьківщині. Уявляю Тарасівку: Інгул – то скелястий, то такий, що розливається затоками. Земля, що народила, за висловом Леоніда Талалая, останнього сільського поета. Високе південне небо. Сосновий ліс, що підходить близенько до села, змішуючи свої смоляні запахи з чебрецевими запахами степу. Вишневі садки і огороди, що спускаються до річки. І школа, де з кожним роком дітей стає все менше і менше…

…Завтра у мене спецкурс із сучасної поезії. Знаю, що обов’язково в якийсь потрібний момент відкрию книжку Дмитра Іванова і почну читати його поезію, відчуваючи, як, затаївши подих, майбутні вчителі-словесники ловитимуть кожне слово поета-земляка.

Дмитро Іванов

Монолог з мого дитинства

Осінь скиртує тумани…

– Я не за себе журюсь:

Ноги набрякли у мами,

Очі підпухли чомусь.

В стрісі добута солома

Зовсім не хоче горіть.

Дим із лежанки солоний

Хмарою став угорі.

Холоду я не боюся –

Не схолодить все одно.

Тільки б зігрітись матусі

Під задубілим рядном.

Мама до міста носили

Татову теплу шинель…

Мамо, ви дуже красиві,

Гляньте в люстерко лишень.

То не синці під очима,

То з большака пилюга

Синя, немовби ожина,

Вам під повіки лягла.

Ох і смачненна ж макуха

В місті далекім росте!

Мамо, я вас буду слухать,

Мамо… ще трішки дасте?

Я вже в плиту не залазив

В попелі грітись і сам

Хату підмів, і ні разу

Босий в дворі не гасав…

…Дим, як ведмідь волохатий,

Всівсь на долівку рябу.

Мама заснули…

А в тата

Я вже давненько не був.

Скучив за ними страшенно!

Я ж їм іще не казав,

Як позавчора хрещений

Хлібом мене частував.

На мовчазнім кладовищі

Тата відразу знайду:

їхня могилка найвища

У довжелезнім ряду.

А як зненацька заплачу,

Щоб не побачили сліз,

Шапку насуну, неначе

Злізла сама аж на ніс.

Поки надворі не смеркло,

Треба збиратись скоріш.

В маминих чоботях тепло,

В татовій шапці незгірш.

Будуть татусь дуже раді,

Вчувши веселі слова…

…Прапор червоний з сільради

Стежку прудку осява…

1980

Григорій Клочек,
доктор філологічних наук, професор

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА