Не стало Віктора Погрібного

Кіровоградська обласна спілка журналістів сумує з приводу великої втрати – від нас пішов письменник, журналіст, публіцист, громадський діяч і добра, гарна Людина – Віктор Олексійович Погрібний.

Детальніше...

Знаменита Павлівська земська чотирикласна

 

 

 

Мене зацікавила нещодавно інформація Українського радіо. Кілька ентузіастів з Полтавщини та їхні київські земляки, які працюють чи працювали в культурній та освітній галузях, порушили питання про взяття на облік, як пам’яток історії досі живі приміщення колишніх земських шкіл, що здебільшого, маючи міцні фундаменти і капітальні стіни, перебувають у доброму стані і можуть для наступних поколінь бути свідками високого духовного життя українців минулих часів.

 

Вони дослідили, що після революції 1905 року російський уряд, наляканий масовими виступами трудящого люду, особливо селян, дав повнішу самостійність для виявлення різної ініціативи земствам на місцях.

В Українітакі земства склали цілу програму поширення освіти і духовного виховання. На Полтавщині втілити цю ініціативу взявся місцевий архітектор Опанас Сластіон. Його проекти відзначалися простотою і в той же час цікавим вирішенням зовнішнього вигляду і внутрішнього начиння будов. Будови мали вигляд просторих церков, бо Сластіон ставив на дахах невеликі дзвінички. Його проекти поширилися по всій степовій Україні.

І я згадав свою рідну школу в селі Матусівці – в ній вчилася моя мама, мої сестра і братик. Вчився і я один рік. Бо випросився, щоб мене з першого класу перевели прямо в третій, бо мені не було що робити. Після написання мною кількох робіт директор наважився це зробити і той третій я закінчив з похвальною  грамотою. Але в тому третьому були двоє безпросвітних ледацюг і їх залишили на другий рік і наступний четвертий вийшов «некомплектним». Тож, маючи рідну школу під боком, я чотири роки мусив ходити за сім кілометрів у Мар’янівську семирічку.

Школа в Матусівці, яка називалася Павлівською, бо Матусівки тут ще не було, була збудована земством 1910 року і називалася Павлівською земською чотирикласною школою. Малося на меті, що до неї ходитимуть діти з тієї ж Павлівки і сусідніх (через річку Вись) сіл Петрівки і Ковалівки.

З’ява школи кинула жереб для мешканців великого села з сусідньої Київської губернії Матусова (тепер – це село Шполянського району Черкаської області), які збиралися виїхати на «нові землі», на «отруби» від поміщицьких земель. І в тому ж 1910 році напроти школи, через дорогу – поштовий тракт, яким Новомиргород зв’язувався з повітовим Єлисаветградом, – побудувалися хати переселенців з Матусова. Першою простору хату поставили Підопригори, за нею, відступивши від тракту у бік річки, звів скромне біленьке помешкання мій дід по матері Рудоман Федір Фелемонович. Мав він старшеньку Марію, мою маму, яка за віком  підходила школяркою. Успішно вона її закінчила і просилася в батька, мого діда, щоб віддав її до жіночої гімназії в Златополі. Дід віддав перевагу кільком десятинам землі , яку прикупив, бо на той час мав уже чотирьох доньок і двох синів, і чимсь ту немалу сім’ю треба було годувати, в щось зодягати. То мама, пам’ятаю, все життя лаяла діда, що поскупився на її навчання і вона тепер «весь вік бідує». Певно у Павлівській земській чотирикласній були гарні вчителі, бо мама мені, коли збирався до Києва в Шевченків університет, якось по пам’яті, по своєму, процитувала місце з відомого вірша:

Хто ту мову рідну забуває,

Той у грудях не серденько,

А лиш камінь має…

Працювала школа й в часи громадянської війни, за радянських часів – Павлівська неповносередня школа, Павлівська семирічна школа, Павлівська восьмирічна школа. Мала дуже гарних вчителів: Анатолій Пилипович Брюхан, Ліна Пилипівна Брюхан, безміний директор Іван Федосійович Барабан. Вчилися юні матусяни, виходили в люди – інженери, вчителі, журналісти… Біля школи був перший мітинг, як фашистська Німеччина напала на СРСР. На східцях школи матусяни почули першу вість про Перемогу…  І мала вона свого ангела - охоронця, бо в 1944 році під час визволення села, коли тут гриміли бої і від рук фаєркоманди палали хати Матусівки, вона залишилася неушкодженою: жодної шибки у вікнах не було вибито… Вже наступного після визволення дня жінки побілили класи і діти прийшли до школи. Була вона фактором духовного життя села, як те й планувало на початку ХХ століття доброчинне земство.

Закрили Павлівську восьмирічку в часи брежнєвської укрупнізації – бригадне село Матусівка, занепале, відійшло у розряд неперспективних. Цим словом назвали й школу. Тривалий час в одному з класів у шкільному приміщені був магазин. Потім його хотіли використати для збереження збіжжя, але приміщення відстояли віруючі: тут вони зробили дім молитви християн-євангелістів. Матусяни мають чіпку пам’ять про школу. Запитайте кого – небудь, де живе той чи інший чоловік, скажуть: «третя хата від школи, друга хата перед школою…»

Вберігся біля школи шкільний сад, який молоді матусяни взялися впорядковувати; ми плануємо в ньому поруч з колишньою земською школою, відкрити пам’ятник «Малому Тарасові – Великий український степ», бо тим колишнім поштовим трактом разом з батьком малий Тарас Шевченко з Моринців через Гуляйполе (Златопіль) добирався волами в Єлисаветград, слухав жайворів і горличок над нашими степами. Про це він писав у своєму прозовому творі «Наймичка…» Про те, що в цих місцях проходив поштовий тракт, свідчили капітальні мости через потужні джерела, що стікалися до Висі, мости з двома перехресними настилами дубових дощок та третім – вздовж шляху. Свідчить і спланований ґрунтовий дорожній насип, який був тут з далеких часів. А мости в лютому 1944 року, коли фашисти кидали техніку на допомогу оточеним в котлі біля Корсуня–Шевченківського німецьким дивізіям, витримали прохід важезних «тигрів» і «фердинандів», що з Плетеного Ташлика через Велику Виску, Мар’янівку, Матусівку, Новомиргород спішили до місця запеклих боїв…

Таких приміщень колишніх земських шкіл на Кіровоградщині є чимало. І ті, що збереглися, мають бути взятими на облік, як пам’ятники історії. За прикладом наших сусідів – полтавців.

У нинішньому приміщені історичної Павлівської земської чотирикласної школи розміщується, як говорилося, дім молитви, в інших двох кімнатах можуть бути кімната громадських заходів та невеликий краєзнавчий музей села Матусівки і Павлівки. І матиме колишня школа назву «Громадський дім» і цим ми продовжимо добру справу минулих поколінь, які навіть у темні, невільні часи думали і дбали про духовний світ степовиків.

Віктор Погрібний, письменник,

завідувач філією обласного

краєзнавчого музею

«Музейно-природний заповідник «Тобілевичі»

 

 

 

 

У Нечаївці нагородили лауреатів премії Яновського

У Нечаївці Компаніївського району нагородили учасників та лауреатів літературної премії імені Юрія Яновського, яку започаткувала Компаніївська районна рада. Окрім того, три спеціальні премії вручили компаніївським письменникам від народного депутата України Станіслава Березкіна.

Детальніше...

«Мама на грудях зберігала весільні обручки, на яких було написано «Івась і Зіна»

Тридцять років тому колишню вулицю Общественну (Громадську), що у Кіровограді,  названо ім’ям українського письменника Івана Микитенка, а  цієї осені, коли виповнилось 120 років з дня його народження і 80-річчя загадкової мученицької смерті, звичайне свято вулиці (ініціатор і промоутер ідеї – бібліотекар Лариса Бардакова) перетворилося на  широкомасштабну  просвітницьку акцію пам’яті митця.

Детальніше...

Він не грав, а створював образи, тому їх люди пам’ятають…

Не знаю, чи погодяться зі мною театрали нашого краю, але, як на мене, талановитішого й органічнішого актора, ніж Іван Васильович Кравцов, за кілька останніх десятиліть на сцені нашого обласного музично-драматичного театру не було і поки що немає. Є яскраві, самобутні, оригінальні, які грають вміло, впевнено і навіть віртуозно. А народний артист України Іван Кравцов не грав, він просто жив на сцені.

Детальніше...

НА ТУ Ж ТЕМУ

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА