Пропаганда у зоні АТО: хто виграє в інформаційній війні?

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Крім збройного конфлікту, Україна стала жертвою системної інформаційної операції, мета якої – розпалювання насильства на Сході та формування стійкої ненависті до української державності. Ось уже два роки як прибічники так званої Новоросії, члени терористичних угруповань, прихильники антимайданів та сепаратизму повторюють меседжі, написані рукою Кремля. «Нова газета» спробувала дослідити рівень зараженості вірусом російської пропаганди тих переселенців, тимчасовим домом яких стала Кіровоградщина.

 

 «Нас розділила
сама держава»

Найкраще інформацією про настрої тимчасово переміщених осіб володіє співкерівник штабу з питань переселенців при обл-держадміністрації Валентина Кулачко, яка до окупації працювала в Лутугінській РДА (Луганська область).

− Серед усього іншого, чим цікавляться мої земляки, які лишилися жити на окупованих територіях, це те, чи дійсно тут, в центрі країни, живуть «агресивні бандерівці, готові убивати донецьких». Вони бояться їхати зі Сходу на територію вільної України, бо в їхніх головах протягом 24 років незалежності сиділа впевненість про те, що Донбас – це окремий світ, далекий від «бандерівської» України, − каже Валентина Веніамінівна.

У чому причина віри в штучний міф про одного з ідеологів націоналістичного руху Степана Бандеру? Не лише в російській пропаганді. На думку корінної луганчанки, у свідомості жителів Сходу ще дуже міцний зв’язок з радянським минулим. «Сьогоднішні сепаратисти вчилися за радянськими підручниками з історії. У нас Степан Бандера – це зрадник. У вас – герой. Ось вам красномовний приклад: у місті Краснодоні Луганської області діє музей «Молода гвардія». Донбас ріс на історії молодогвардійців. Коли президентом став Віктор Ющенко, він оминув увагою прохання про реставрацію музею, ми це робили самі… Натомість героїв УПА він ушановував… Сама держава нас розділила. От кажуть «Схід і Захід разом». Та навіть із цієї фрази зрозуміло, що Україна розділена. Сама держава нас поділила ще до війни, а Росія цим скористалася», − вважає Валентина Кулачко.

З нею погоджується і пан Сергій Костянтинович (прізвище просить не називати, щоб не нашкодити дітям, які живуть у Донецьку). На його думку, близькість до Росії, яка сьогодні стала ворогом №1 для українців, і навіть можливість переглядати російське телебачення не зіграли такої важливої ролі у формуванні сепаратистських настроїв жителів Донбасу, як це зробила відсутність державної політики. «Ніхто й не намагався нас об’єднати. У садках і школах усе трималося (якщо трималося) на патріотизмі окремих учителів. Коли почалася війна, по наших телевізорах говорили про державний переворот, але ні слова про причину Євромайдану. Наша обласна влада приймала звернення до Києва припинити знущання над людьми. Спочатку народ став жертвою інформаційної війни, а тоді – справжньої, кровопролитної», − вважає Сергій Костянтинович.

Відносно далекий від Донбасу Кіровоград не може похвалитися стовідсотковою україноцентристською позицією його жителів. Чого тільки варті нещодавні мітинги на підтримку проімперської назви Єлисаветград, підігріті служителями церков, що належать Московському патріархату. Вселяють настороженість і періодичні заяви місцевих чиновників (загадаймо хоча б публічні висловлювання депутата міської ради Ігоря Волкова, який сподівається, що «коли Україна припинить воювати з Росією і ми помиримося, нам буде соромно за те, що ми не назвали Кіровоград Єлисаветградом»).

Запитання до «Мінстеця»

 «Найкраща пропаганда – це правда» − таким гаслом керується Міністерство інформаційної політики України, звітуючи про свою роботу за минулий рік. Тим, які ТВ-канали дивитимуться жителі Донецької та Луганської областей, опікується Комісія з питань забезпечення стабільного функціонування системи національного телебачення і радіомовлення. Під час візитів у зону АТО моніторингова місія постійно перевіряє присутність в ефірі ліцензованого українського мовлення, а також телеканалів та радіостанцій РФ та неліцензованих медіа так званих ДНР та ЛНР. Моніторингова місія працює як уздовж усієї лінії зіткнення (Широкине, Волноваха, Піски, Попасна, Щастя, Станиця Луганська), так і в інших населених пунктах (Маріуполь, Курахове, Селідове, Червоноармійськ, Дзержинськ, Артемівськ, Краматорськ, Слов’янськ, Святогорськ, Лисичанськ, Сєверодонецьк та ін.). Всього в зоні АТО встановлено 21 аналоговий телевізійний передавач та 16 FM-передавачів.

Рівень охоплення українським мовленням Донецької та Луганської областей

Крім українського мовлення, відновлюють і українське читання. В АТО працює спільний прес-центр Мінінформполітики і Міно-
оборони. У найгарячіші точки зони АТО, куди не доходять друковані ЗМІ, доставляють газети «Спецвипуск для жителів Донбасу» (наклад – 60 тисяч), а також «Золоті ворота» та інші цивільні газети. За час проведення АТО було розповсюджено понад мільйон примірників газети «Україна Єдина». Було видано 75 номерів двомовного (українського та російського) видання. («На першій шпальті часто портрет Порошенка – це дратувало», – каже Сергій Костянтинович на наше запитання, чи бачив він газету «Україна Єдина»).

«У мирному місті
триває війна
за нашу свідомість»

Ми спробували подивитися очима жителя Луганської області на всі намагання української держави розвернути до себе жителів Сходу. Анатолій Возняк – вчитель англійської мови з міста Старобільська, що на Луганщині. Його рідне місто не належить до окупованої території, попри це, за словами Анатолія, окупованою є свідомість частини його жителів.

− З часу початку АТО у нашому місті багато що змінилося. Чимало моїх земляків зрозуміли, що не хочуть жити в «ЛНР», але Росія і Путін залишаються для них кумирами. Так, російське телебачення робить свою справу. Я живу в п’ятиповерхівці – у нас майже в кожного сусіда є антена, налаштована в бік Росії. Ніхто не забороняє дивитися Кісельова, немає жодних перешкод. Все, що я відчуваю від України в плані контрпропаганди, можна описати одним словом: «Тримайтеся». Інколи мені здається, що шоу «95 квартал» зробило більше для підігрівання нашого «східного» патріотизму, ніж саме Міністерство інформаційної політики. Ми в родині часто повторюємо: «Сміємось, отже, не здаємось», − розповідає Анатолій.

У Старобільську розташований пункт видачі перепусток у зону АТО. Тому інформацією про те, як живеться в так званій ЛНР, старобільці володіють. «Один мій друг живе в «ЛНР», а інший – у «ДНР». Жоден із них не сповідує сепаратистську ідеологію. В одного там хвора мама, а іншому просто немає куди подітися. Рома, той, який у «ЛНР», він за Україну, працює в ресторані – змушений обслуговувати російських терористів. Каже, щоб вижити в Донецьку, треба тримати язик за зубами. Єдине – негативно ставиться до наших військових, які за півроку роботи на блок-постах заробляють собі на будинок. Знаєте, коли тобі наш військовий дивиться в очі і каже: «Щасливої дороги», а ти перед тим у паспорт поклав 400 гривень, щоб тебе пропустили, якось важко жити в Донецьку і вірити в українське правосуддя…».

За словами Анатолія, «відсоток ватності» у жителів Луганської області зменшився не за рахунок проукраїнських заходів, розповсюдження ЗМІ, зустрічей чи звернень з екранів телевізорів. Основний чинник – це соціальний захист, який повністю відсутній на території квазіреспублік. «У людей почав працювати мозок – вони потроху почали щось розуміти… Але де були їхні мізки, коли вони йшли на референдум? Та що там говорити, на минулих місцевих виборах у Старобільську переміг організатор Антимайдану 2014 року. Історія людей нічому не вчить. Не можна сказати, що наш народ млявий. Млява українська політична верхівка, яка нічого не робить для того, щоб урятувати Схід, мій Луганськ і мій Старобільськ. Хоча я живу у мирному місті, але щодня усвідомлюю, що тут триває війна. Якщо не за територію, то за нашу свідомість».

Мої співрозмовники, для яких Кіровоград став тимчасовим домом, одностайні у відповіді на запитання, чи бачили (відчували) на окупованих територіях руку контрпропаганди. «Коли російський кордон за 10 кілометрів, а на будинку стоїть дві антени, орієнтовані на Схід, жодна газета, привезена раз на місяць із України не змінить переконань місцевих жителів», − каже Валентина Кулачко.

Очевидно, інформаційна війна мала б менше наслідків, якби Концепція інформаційної безпеки України була створена 24 роки тому, а не минулого року. Важко оцінити, наскільки якісно виконується основне завдання Концепції – «не допустити негативних впливів з боку сторонніх суб’єктів». Звіти Міністерства інформаційної політики і реальні історії переселенців, які перед поїздкою до Кіровограда цікавляться, наскільки агресивно зазвичай зустрічають мігрантів зі Сходу кіровоградські «бандерівці», дуже різняться.

Інфографіка зі Звіту Міністерства
інформаційної політики за 2015 рік

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА