14 липня – день «взяття» КІРОВОГРАДА

Автор: Нова Газета

Епопея з перейменуванням Кіровограда нарешті закінчилася: у день взяття Бастилії Сергій Миронович поступився місцем Маркові Лукичу.

Певен, що йому, завзятому сталіністу, на совісті якого тисячі життів (чого варті тільки Соловки і Бєломорканал!), уже ніколи не повернутися у наші степи. Імператриці Єлизаветі Петрівні, яку дехто намагався лукаво «переодягти» в скромне вбрання «святої Єлисавети», також не вдалося втрапити на карту сучасної України, – і слава Богу! Сподіваюся, ніякі зміни влад в Україні вже не призведуть до їх топонімічного «воскресіння»…

Прихильникам «Єлисаветграда» нарікати нічого: Верховна Рада діяла відповідно до закону. Вона мала в своєму розпорядженні рішення Кіровоградської міської ради попереднього скликання, яка запропонувала на вибір парламенту сім варіантів, – серед них був і «Кропивницький». Було рішення відповідного профільного комітету парламенту на підтримку «Кропивницького», було голосування у сесійній залі, – що іще треба? Які підстави є в міського голови Андрія Райковича для того, щоб заявляти: «Нас не почули!»?

А що, власне, мали почути? Може, міська рада під проводом Райковича скасувала рішення своїх попередників? Та наче ж ні: воно залишилося в силі. І це найголовніше.

Що ж до опитування жителів міста в жовтні 2015 р., то воно було юридично нікчемним. Цікаво: в чию саме «трубу» полетіли тоді 350 000 гривень з міського бюджету? На що їх витратили? На якій «стелі» написали кошторис?

А ось нинішня міська рада займалася виключно деструктивом: вона просто блокувала все, що не «Єлисаветград», заявляючи вустами свого голови (та й не тільки його), що то начебто православна назва! Хоча ж пояснювали Райковичу й іже з ним: не лукавте, назва «Єлисаветград» не має жодного стосунку до святої Єлисавети. Це міф. Або, простіше, обман. Або ще простіше: брехня. Яку охоче поширювала УПЦ МП – церква, яка й досі не розібралася сама з собою: чи вона українська, чи московська.

Є герб Єлисаветграда 1845 року з царською короною, вензелем імператриці, з датою «1754» – ви що, і цей герб хотіли повернути українському місту, дорогі православні браття і особливо сестри!?

Знаю, що частина «єлисаветградців» – це ті, хто ні до УПЦ МП не мають жодного стосунку, ні за «рускім міром» не ностальгують: їх вабить, так би мовити, культурний міф старого Єлисаветграда. Багатьох цих людей я знаю, і навіть не сумніваюся у їхній прекраснодушності. Але ж прекраснодушність тим і особлива, що вона не готова помічати багато чого іншого довкола себе!

Ну, а щодо Марка Лукича Кропивницького, то заслуги його перед українською культурою величезні. Історія національного театру асоціюється з його іменем – хіба цього мало? «Рускій мір» ХІХ століття забороняв український театр або ж заганяв його в жорсткі рамки побуту й етнографізму, в мелодраму (попит на яку й досі, до речі, не зник!), – проте все ж театр відбувся і як яскравий творчий феномен, і як важливий чинник національного самоусвідомлення українців! Акторами трупи Кропивницького і ним самим захоплювалися тисячі «просвіщенних» глядачів, серед яких, між іншим, були й такі авторитети, як Толстой та Чехов.

Чи витримала випробування часом драматургія Кропивницького? Він написав чотири десятки п’єс; одні з них більш живучі, інші менш, – по-іншому й не буває. Я ось щойно перечитав драму Марка Кропивницького «Розгардіяш», написану по слідах російсько-японської війни 1905 року і великої російської «смути», – і знайшов у ній чимало цікавого для сучасного театру. І ще раз подумав: ми таки «ленивы и нелюбопытны». Може, ми Лесю Українку ставимо? Може, Миколу Куліша? Гай-гай… Тому не варто кивати тільки на Марка Лукича… Мені випадало бачити на сценах київських театрів й Івана Тобілевича («Молодий театр»), і Нечуя-Левицького (театр імені Франка), і навіть Олену Пчілку з її водевілем «Суджена – не огуджена» (театр на Подолі) – і то були дуже цікаві роботи. Бо знаходився режисер, який брався за, здавалося б, відпрацьований літературний матеріал, і «ліпив» із нього цілком нову мистецьку реальність…

Одне слово, дорогі кропивничани, довгоочікуване прощання з комуністичним «псевдонімом» міста – сталося! Відтепер нехай собі Сергій Миронович і Єлизавета Петрівна танцюють свій прощальний менует, віддаляючись у рожеві тумани історії…

Приймімо нову назву, як колись жителі Проскурова прийняли імено «Хмельницький». Як станіславівці прижилися з «Івано-Франківськом». Як сучасні дніпропетровці прийняли «Дніпро», зовсім не переймаючись «Єкатерінославом»…

Живімо спокійно, в добрі та мирі. Тільки не в тому «мирі», який «рускій», а в тому, який далекий від потрясінь, затишному і впорядкованому, зігрітому пам’яттю про наше, а не чуже.

Володимир Панченко

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА