Діамантовий ювілей Серватюків

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Життя прожити – не поле перейти, кажуть у народі. Дожити у любові і злагоді до діамантового весілля – теж неабияке досягнення. Особливо тоді, коли подружжя шанують і поважають, а його дітьми пишаються не лише батьки.

 

Восьмого січня 60-річчя подружнього життя відзначатиме родина Тамари й Миколи Серватюків із села Українка Кіровоградського району. Напередодні цього ювілею «НГ» вирішила погостювати у цієї пари і розповісти про них читачам. Тим більш, як з’ясувалося, Серватюки давно передплачують нашу газету.

На порозі нас зустрів господар Микола Миколайович сам, господиня через  недугу погано пересувається. В будинку кидаються в очі ідеальна чистота й порядок. Перш за все прошу розповісти про те, як їх звела доля. Виявилося, що все дуже просто. Обоє народилися в Українці, ходили в один клас, сиділи за однією партою. Побралися рано – Тамарі було 18, Миколі – 19.

– Микола ріс у багатодітній родині, – розповідає Тамара Іванівна. – Батьки виховували десятьох дітей. Мама померла рано, сутужно їм було. Я – із більш заможної сім’ї, і було нас у батьків троє. Батько у нас був такий, знаєте, що завжди усе було в родині. Мої батьки Миколу прийняли як рідного сина.  

На питання, чим же один одному сподобалися, пан Микола відповідає: «Це все кохання!».  

Спочатку трохи пожили у батьків Тамари, потім, побудували перше житло – курелик, так вона його кумедно називає. Це, за їхніми словами, був найтяжчий період спільного життя. Працювали у колгоспі задарма – за так звані трудодні, за «палички». Коли народилася перша дитина, Тамара пішла працювати на ферму, а дитину доглядали її батьки – не було іншого виходу. Пан Микола ж трудився трактористом. Згодом взялися будувати добротний будинок власними силами та з допомогою родичів. Як тоді було заведено, збирали толоку або, як інколи тоді називали ці громадські роботи, – заміс. Брати, сестри, батьки обох – усі допомагали. З часом Микола Миколайович із механізатора перекваліфікувався у водія. А Тамара Іванівна почала працювала в бухгалтерії. Про довіру й повагу людей до неї свідчить те, що неодноразово її обирали депутатом сільської ради, кілька каденцій відпрацювала депутатом районної ради. Поступово ставали на ноги. Згодом стали допомагати й дітям.

– І, скажу вам, – каже пані Тамара, – віддача є. Гарні у нас діти, совісні, жодного кривого слова від них не чули. Якісь заслуги наші є у цьому, я так думаю. 

А дітей Серватюкам лелека приніс Тамарі й Миколі двійко – сина і доньку. Син Василь, між іншим, нині перший заступник голови Державної прикордонної служби України, генерал-лейтенант. Навчався, не без гордості розповідають батьки, на відмінно. Закінчив школу із відзнакою, але ту саму відзнаку, золоту медаль, так і не отримав через незрозумілі причини. Однак відзнак і медалей зараз у Василя не бракує. Він закінчив два престижні військові виші – Вище військове прикордонне училище ім. К.Ворошилова та Військову академію ім. Фрунзе. Кар’єра склалася дуже насичена. У 1978 – 1984рр. проходив службу в Закавказькому прикордонному окрузі на посадах заступника начальника та начальника застави. Після закінчення академії проходив службу в Середньоазійському окрузі. Тоді ж брав участь у війні в Афганістані. Розвал СРСР його застав у Туркменії. Попри привабливі пропозиції залишитися, Василь Миколайович переїжджає в Україну, де продовжив службу в Одеській області. Потім викладав у Національній академії Прикордонних військ (м. Хмельницький), Національному університеті оборони та займав інші посади. Із початком війни на Донбасі повертається із пенсії на службу. До речі, саме Василь Серватюк у певний час мав стати керівником Прикордонної служби, але не судилося. Дві його доньки, Катерина й Людмила, пішли батьківським шляхом – викладають у Національній академії Прикордонних військ. Одна із них має двох синочків Івана й Іллю, правнуків Миколи Миколайовича і Тамари Іванівни. А наймолодша з онучок, донька Василя Аміра, недавно пішла до школи.  

Із не меншою гордістю розповідає подружжя і про дочку Ларису. Вона закінчила Кіровоградський педінститут, потім здобула ще й фах економіста. Її донька Вікторія працює у Києві суддею господарського суду.

Особливо приємно Серватюкам, що діти їх не те що не забувають, а й допомагають усім, чим можуть.

– Без дітей було б дуже важко, – зазначає Тамара Іванівна. – Ось, наприклад, лише за електричне опалення таку суму треба платити, то діти в цьому виручають… 

Єдине, чого б хотілося стареньким, щоб внуки і діти частіше приїздили в гості. Хоча донька Лариса відвідує батьків регулярно, бо живе недалеко – у Кропивницькому. Крім цього, Лариса Миколаївна зараз працює в агропідприємстві, що у Великій Висці, – село Українка якраз по дорозі з обласного центру до місця її роботи.  

Попри поважний вік Серватюки продовжують потихеньку трудитися. Звісно, великого, як раніше, господарства не тримають, але городину вирощують, доглядають птицю, є навіть пасіка – традиційне для Миколи Миколайовича ремесло, адже його батько був знатним пасічником у цих краях. 

Не могли ми не спитати у Серватюків і про рецепт успішного сімейного довголіття.

– Звичайно, головне – це любов, – вважає Тамара Іванівна. – І повага один до одного. У всіх бувають якісь негаразди, сварки – без цього не буває в житті. Але то таке… А ще, я так думаю, що жінка і чоловік у сім’ї повинні бути на своєму місці – завжди повинен бути порядок і лад.

«Нова газета» приєднується до привітань Миколи Миколайовича і Тамари Іванівни із 60-річним ювілеєм спільного подружнього життя. Редакція зичить вам міцного здоров’я, достатку й благополуччя. Ви святкуєте своє діамантове весілля. Тож хай діамант вашого життя виблискує гранями – вашими дітьми й онуками! 

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА