Наші хлопці на війні…

Володимир Кондрашов
Автор: Володимир Кондрашов

Не так давно Миколаїв зустрічав своїх «рідних» бійців 79-ї аеромобільної бригади, яким удалося вирватися з оточення. Зустрічали їх і на під’їздах до міста, і на вокзалах – оплесками, квітами, подарунками. Звичайні люди. Звичайних героїв.

Незвичайними оплесками. У Кіровограді усе відбулося не так: якось «розмито», невпевнено…

Минулого тижня виконком Кіровоградської міської ради своїм рішенням заборонив салюти в місті  на весь час проведення АТО на Сході. До цього, навіть у Дні жалоби, коли місто прощалося зі своїми найкращими синами, у нічному небі гриміли салюти. І справа не в тому, що в Кіровограді люди черствіші, просто, здається, у нас ще не всі до кінця усвідомили, що поруч люди зі зброєю захищають їхній сон. Що там і тут воюють наші хлопці, багато з яких – значно молодші, ніж 23-річна Україна.

Наші хлопці тут

«Дивно тут... Здається, що люди не знають, що поруч іде війна», – каже один із бійців, який повернувся із зони АТО у відпустку. Точної кількості наших бійців, які зараз проходять лікування та реабілітацію в лікарнях області, назвати нам ніхто не зміг, так само, як і того, за який кошт вони лікуються.

– Мені нічого не треба, – каже інший боєць, який проходить реабілітацію в обллікарні. – Усім забезпечують. Є хлопці, яким потрібна допомога – у них і цікавтеся.

На момент написання публікації у стаціонарі обласної лікарні проходили лікування четверо бійців. Інші також навідувалися, але суто «на процедуру» чи в поліклініку…

– Що потрібно? – запитуємо.

– Не знаю, – каже двадцятирічний Богдан, – я щойно приїхав, і список мені ще не давали, але точно треба «розгрузка». Я тут полежу і днів за 10-15 – назад. Бронежилет у мене є (у селі купили), а от без «розгрузки» – важкувато.

Ліками в обласній лікарні забезпечені, проте від волонтерської допомоги ніхто не відмовиться.

– Ліки купуємо за рахунок коштів добровільних пожертв, які збирає лікарня. Хлопців ми не кинемо і усім забезпечимо, але якщо у когось є можливість оплатити список медикаментів – від допомоги не відмовимося, – говорять нам в обласної лікарні,

18 серпня розпитуємо представників облвійськкомату про те, скільки ж наших військових проходить реабілітацію у медичних закладах області і яка допомога їм потрібна. Не кажуть. За їхніми словами, треба «уточнювати» у військових частинах.

Цікавимося в голови ОДА, за який кошт лікуються хлопці – він упевнений, що за державний і говорить, що вони усім забезпечені. Каже, що їх там дев’ятеро і усі в обласному військовому госпіталі...

– Я їм кажу: «Хлопці, не лякайте мені дідів – ви їм тут розказуєте, а вони потім нервують і не сплять», – розповідає головний лікар комунального закладу «Госпіталь для ветеранів війни» Геннадій Петрович Сябренко. На момент наших відвідин тут було близько 15 поранених. Більшість збирається після реабілітації назад. Головлікар розповідає про специфіку лікування поранених під час АТО:

– Військкомат визначає, куди і як потрапляють хворі, – говорить головлікар. – Коли боєць повертається, він проходить відповідні комісії і процедури. Якщо визначать, що йому треба лікуватися у нас, він буде у нас, якщо ж скажуть, що достатньо прийти в райлікарню, то так і буде. Декого відправляють до обласної. Багатьох – до нас.

Головлікар нарікає: скільки років він уже лобіює питання перетворення госпіталю на багатопрофільний заклад, де можна було б надавати увесь спектр медичних послуг, – це завжди було навіть не в першій десятці за важливістю. Певно, ніхто не думав, що почнеться війна.

– Знаєте, – говорить Геннадій Петрович, – я помітив, що люди мого віку – «проміжне покоління»: раніше сюди віддавали на лікування своїх стареньких батьків, а зараз – своїх синів.

Наші хлопці там

У Донецькій області – прекрасні дороги. Були. У автошляхи рідної Януковичу області, певно, закатали сотні мільйонів гривень. Навіть зараз, попри активні військові дії, дороги там у кілька разів кращі за кіровоградські. Тільки «мелодія» у них інша. У Європі є так звані «музичні дороги» – спеціальні невеличкі ями в асфальті, якщо їхати ними з певною швидкістю, створюють мелодію. На Донеччині – дороги створюють музику війни: понівечена танками та іншою гусеничною технікою автотраса під колесами авто починає ревти. Шалений гул із переходом у рев і сліди від гусениць – так зустрічала нас Донецька область.

Міста, «розбомблені карателями» за версією російських ЗМІ, живуть своїм життям. Якби не блокпости, здогадатися про те, що ще недавно тут була війна, було б практично неможливо. Про неї нагадують тільки обідрані біл-борди і замальовані написи на зразок «ополчение Донбасса». Усюди українські прапори. На деяких рекламних щитах написи: «Спасибо украинской армии за освобождение». По радіо реклама якоїсь акції в місцевому магазині, з якої запам’ятовується остання фраза: «С возрождением, Славянск!»…

На Спаса, 19 серпня, голова облради відвідав зону АТО, де побував на місці дислокації 42-го батальйону тероборони. Нашого, кіровоградського. Хлопцям передали бронежилети – перша партія із 320 шт. Ще така ж кількість приїде за декілька днів. Усі бронежилети закупили за кошти обласного бюджету.

– О, ви нам і треба! – підбігає боєць, як тільки дізнається, що ми з Кіровограда. – Треба Сергієві передати прапор і «спасибі» від усієї розвідки. Скажете, що «Ляля» просто літає.

На автобазі облради в Кіровограді відновили кілька автомобілів для наших військових. Один з них – «Ляля» – якраз у 42-го батальйону і «літає», як кажуть хлопці.

– Та нормально пиши, що ти ялозиш його? – прикрикує на свого бійця командир. – Це ж прапор для Кіровограда. Пиши: «Кіровограду від 42-го батальйону». І «Спасибо» пиши. «Огоромное» пиши.

Робимо фото бійців із прапором на фоні авто, яке бронювали і ставили на колеса в Кіровограді. Фото надрукувати не можемо – віддамо особисто на автобазу облради.

– Мені б бронежилет, – каже 23-річний кіровоградець під час розвантаження авто з бронежилетами. Як виявилося, в Кіровограді ми з ним живемо на одній вулиці, щоправда, на різних її кінцях.

– Бронежилетів вистачить на всіх, – заспокоюю.

Відразу бачимо, що хлопцям не вистачає кевларових касок, комплектів форми.

– Поряд «стоять» хлопці-«срочники» (їх ще тут називають «атошниками»), – говорить один із бійців, – так вони забезпечені від «А» до «Я»: кевларові каски, «розгрузки», наколінники, перчатки. Мабуть, сміються з нас і наших касок. Добре, що «броніки» з «розгрузками» – уже легше. Але багато чого не вистачає: тактичних окулярів, комбінезонів... Я – доброволець. «Одягаю» себе за свої, пішов не за зарплату, але можна ж якось… Годують тут добре, от тільки хліба свіжого рідко привозять, але на харчі не нарікаємо. 

Треба комбінезони, спальні мішки, форма, гума… Крім того, скоро стане холоднніше. На Сході це відчувається сильніше.

Солдати копирсаються в техніці. Деякі агрегати за віком на кілька років старші за бійців. Тут не вистачає того, там іншого – викручуються.

– Нам би набори ключів… У мене немає на 28, – говорить боєць із Новомиргорода

– Сашо, а ти у школі вчився? – втручається офіцер, що почув розмову.

– Вчився.

– То згадай школу, візьми напильник і зроби із ключа на 26 ключ на 28.

– Так треба «торцовий»…

– Ну, так зроби. Позвикали до усього готового. Голову вмикайте.

Розпитують хлопці, як Кіровоград, як побратими, які на лікуванні (з одним із них ми спілкувалися у госпіталі), як там наш 34-й батальйон, чи є втрати. Цікавляться політикою. Доброволець із Гайворона запитує в мене, чи у Львові добре вчать на журналіста – у нього там донька закінчує перший курс.

Ходити по території і безучасно фільмувати життя наших біців не дозволяє совість – записуємо прохання хлопців, які передамо меценатам, спонсорам, представникам влади, усім, хто зможе допомогти: «канат капроновий», «тенти було б добре», «може, якщо на весь батальйон балаклави чи бандани, щоб у всіх однакові були», «форма треба», «спальники привезіть, якщо можете», «трубки для підкачки колес високого тиску», «дрова дружині треба, я ж не знаю, коли додому повернусь»...

– Форма буде за кілька днів... – говорить Олександр Чорноіваненко уже дорогою на Кіровоград. Його голос глушить рев розбитої гусеницями дороги.

 

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА