Вони їх ростили, звичайно ж, не для війни...

Автор: Нова Газета

Серед великої кількості свят в Україні День матері має особливе значення, адже мама – найближча у світі людина, вона завжди зрозуміє, пробачить і буде любити, скільки б років вам не виповнилося. Сьогоднішня розповідь – про двох матерів Героїв АТО з Великої Виски Маловисківського району, в життя яких увірвалася війна.

 

Час зовсім не лікує

Їдучи до родини Нароженків, хвилювалася як ніколи. Розуміла, ятрити незагоєну рану не можна – материнське серце і так стільки пережило, що важко навіть уявити. Галина Володимирівна гостинно зустріла нас на порозі свого будинку. Поряд у палісаднику буйно цвіли квіти, нагадуючи, що весна в розпалі і життя триває.

Свою розповідь про сина-Героя пані Галина ілюструвала численними фото з його довоєнного і воєнного життя, відчувалося, що пам’ять про нього тут ретельно шанують і оберігають. Інколи розмова переривалася хвилею емоцій, що нестримно накочувалися і які невтішна матір намагалася втамувати. У цьому випадку час – поганий лікар, туга за сином, якого більше ніколи не побачити, лише зростає.

Микола з дитинства не вирізнявся спокійним і поступливим характером, в деяких моментах був навіть задерикуватим, але в усьому шукав справедливість, за це користувався авторитетом і повагою серед знайомих і друзів. Родина Нароженків багатодітна, Микола був другою дитиною, маючи ще старшого брата і трьох молодших сестер. Хлопці завжди заступалися за дівчат, нікому не давали їх образити. Після школи майбутній Герой здобув професію кухаря, відслужив армію, працював, їздив на заробітки аж у Ірландію, мріяв, щоб його родина жила заможно...

2014 рік. Мобілізація. Повістка не стала несподіванкою, саме таких хлопців потребувала країна, саме ці хлопці стали її оборонцями у найтяжчі дні війни. Ні про яке «відмазування» мова не йшла, хоча хто з батьків не віддав би останнє за життя своєї дитини, але Микола і тут проявив свій незламний характер і поставив у цих розмовах крапку. «Все спорядження, обмундирування купляли самотужки, навіть харчі на передову возив старший син Вадик, він, щоб підтримати брата, пішов у волонтери. Про війну Микола майже нічого не розповідав, телефоном коротко, все гаразд, живий, не хвилюйтесь. А як не хвилюватися, якщо по телевізору такі жахіття показують? Молила, просила бути обережним... У відпустку коли приходив, бачила, змінився мій син, очі якісь сумні, а останній раз сестрі Ірині сказав, що більше не повернеться, відчуває, що загине. Навіть плакав, коли з родиною прощався. Просила не йди, щось вигадаємо, та де там... Не можу, там же мої хлопці-побратими, хто як не я, відповідав...»

Зі слів матері зрозуміла, що Микола отримав тяжкі поранення у бою під Авдіївкою, коли українські воїни мужньо відбивали у терористів коксохімічний завод. Ця битва стала трагічною не лише для сина Галини, а й для багатьох його побратимів. У тому запеклому бою Микола Нароженко допоміг врятуватися своїм товаришам, але ядучий дим від розбитого коксохіму не залишив шансів на життя самому Миколі – 13 квітня 2015 року у Дніпропетровському    інституті ім. Мечнікова зупинилося серце Героя.

Галина Володимирівна майже не пам’ятає той страшний день, коли ховали її сина. «Якби не діти, чоловік, не знаю, як витримала б. Дуже вдячна нашому фермеру Волошиновському, допоміг з організацією прощальної панахиди, підтримав матеріально. Ще врізалося у пам’ять, як сильно того року плакала виноградна лоза, ніби людина, котра втратила найдорожче...  Погода, пам’ятаю, була  мінлива – то вітер сильний налетить, то сонечко ясне вигулькне, як характер мого любого синочка, все тоді про нього нагадувало.  А ще, у це важко повірити, після похорону ми сиділи на подвір’ї, як розійшлися хмари і на нас почав спускатися орел, покружляв і полетів. А у Миколи був позивний Орел...»

35 років було Миколі, коли він загинув, ще все життя попереду, якби не війна... Галина Володимирівна вчиться жити з цим тупим і ниючим болем, не шукає справедливості, не вимагає пільг, ніщо не замінить їй сина, вона віддала державі найдорожче, що в неї було...

Мати двох кіборгів

Наступна наша героїня – Надія Головецька – виховала двох синів, двох соколів, які майже с перших днів війни боронять нашу Батьківщину. Це бійці нашого легендарного 3-го полку спецпризначення з позивними «Док» і «Халк» (імена, на жаль, назвати не можемо, бо хлопці і досі на військовій службі). Свого часу юнаки закінчили Кіровоградський медичний коледж, з 2011 року  пішли служити за контрактом до 3-го полку, так же разом з квітня 2014 потрапили у зону АТО.

А далі була війна, захист Донецького аеропорту. Кіборг Док рятував бійців, але сам отримав поранення в ногу, після лікування – знову на передову. Його брат теж відзначився – в унікальній книзі «АД 242. Історія мужності, братерства і самопожертви» надруковане інтерв’ю Халка про те, як він першим помітив ворожого снайпера в Донецькому аеропорту, розповідь про перший бій за летовище та різні почерки ведення бою сепаратистами і російськими військовими.

Надія нині вже може спокійно про це розповідати, а в ті жахливі часи місця собі не знаходила, дивилася новини по телебаченню і, плачучи, молилася за дітей. Єдина її надія і опора – в тому горнилі війни. І от страшна звістка. Поблизу Краматорська снайперська куля пробила нирку і розірвала черево військового медика, його лікують  в інституті ім. Мечнікова. Стан вояка стабільно тяжкий. Цю новину бачила вся країна, репортаж «Врятувати Дока» вразив Надію в саме серце... Це її дитина. А далі були місяці лікування, недоспані ночі і знову ж таки молитви. Вимолила, живий, хоча і має інвалідність. Але і це не зупиняє сина, після тривалої реабілітації він знову іде на військову службу.

Нині пишуть книжки про кіборгів, знімають фільми, про мужність цих хлопців ходять легенди, а для її дітей це були буденні справи. Вони і нині не люблять розповідати про ті жахіття, жаліючи серце матері. Надія показує нам нагороди своїх синів. Тут і ордени, і медалі, і нагрудні знаки, і відзнаки – і всіх по парі, як і її синів-Героїв. Відчувається материнська гордість за власних дітей, але найбільше, чого б вона бажала, так це миру і спокою нашій країні.

На запитання, які вони, її хлопці, Надія відповідає – зовсім різні, один більш жвавий, запальний, інший спокійний і поміркований, але обидва безмежно люблячі і турботливі. Ось на стіні висять маски, а ось на поличках – модельки авто, це хлопці збирають, хобі таке мають, поповнюють колекції регулярно. Коли є вільний час, обов’язково приїжджають, допомагають по господарству, підтримують матеріально.

Поспілкувавшись з цими чудовими жіночками, чомусь прийшло на думку, що недарма День матері відзначають у травні, адже це місяць Діви Марії, Богородиці, яка віддала своє дитя за спасіння людства. І таких героїнь в нашій країні тисячі, бо за кожним воїном, який боронить нашу країну, стоїть його ніжна, любляча мати, яка оберігає його молитвами і своїм материнським серцем. Привітайте цього дня своїх матусь, пригорніть їх і скажіть, як ви їх любите і шануєте.

«Нова» також приєднується до всіх привітань і бажає здоров’я, витримки і обов’язково дочекатися своїх героїв.

Олена Цюцюра, фото автора

P.S. Висловлюємо подяку Зонатті Іщенко за сприяння у підготовці матеріалу.

НА ТУ Ж ТЕМУ

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА