Покарати не можна виправдати

Автор: Нова Газета

Ставлять кому там, де заманеться

 

Я не прокурор, щоб звинувачувати. Не суддя, щоб судити. Я не адвокат, щоб захищати. Я колишня кореспондентка газети, колишній працівник радіо, колишній головний редактор друкованого видання. Я журналіст. І вважаю своїм прямим обов’язком,  не ховаючи голови в пісок  і не діючи за принципом «моя хата скраю», виступити на загал про ситуацію, яка призвела до трагічної загибелі двох молодих людей, сімнадцятирічної Юлії Лобенко та вісімнадцятирічного Миколи Сміливенка.

21 травня день розпочався для обох звичайно – сонячно і тепло. На носі – черговий екзамен ЗНО, який хоч і викликав хвилювання, але страху перед складанням іспитів не було, бо обоє мали  впевненість у своїх знаннях. Настрій був гарним, хотілося жити, творити, любити, будувати, мріяти,  втілювати в життя задумане. Але не судилося…

Того ж  таки вечора, перебуваючи в стані сп’яніння, Юлю і Колю смертельно травмував місцевий рятувальник Денис Семенець на темній дорозі вулиці  Героїв Небесної Сотні.
Як довела медична експертиза, в крові «рятівника-вбивці» виявлено алкоголь в кількості 1,7 проміле, що у вісім разів перевищувало допустиму норму.

Попри всі старання лікарів, які робили все можливе і неможливе, аби врятувати життя потерпілим, через травми несумісні із життям і Юля, і Коля померли. Не буду переповідати про похорон. Не акцентуватиму увагу читачів на горі, непоправному і страшному горі, яке навіки   поселилося в серцях батьків та рідних через втрату найрідніших кровинок. Адже всі знають, що найстрашніше в житті – пережити власних дітей.

Вільшанка здригнулася: «Як? Чому? Хто винен? Кого покарають?» Версії, випущені найактивнішими, як реактивні ракети облітають і селище, і населені пункти району. Всі шукають винних. І не підозрюють, що винні – всі. А насамперед ми самі, жителі Вільшанки і мешканці навколишніх сіл. Чи, може, я перебільшую і ви, шановні,  обурюєтесь, читаючи ці рядки? Даремно.

Зізнаймося відверто: чи ми не бачимо, як нашими дорогами «літають» місцеві «шумахери»? Ми  не добираємо слів услід тій чи іншій автівці, що промчала повз, трохи не зачепивши пішохода,  обуренню нашому кінця не видно, коли спостерігаємо, як дітлахи, зовсім ще малі і недосвідчені, граються на проїжджій частині вулиці, не підозрюючи, що смертельна небезпека чатує на них майже в кожному авто, що рухається по дорозі. Бо гарантії, що водій тверезий, немає. Обурюємося тихенько собі під ніс. Адже не хочемо зайвих клопотів, не хочемо наживати собі ворогів, висловивши незадоволення у кабінетах тих чиновників, які напряму відповідальні за належні умови для безпеки життя громадян Вільшанки. То винні ми чи ні?

 Звичайно, воно ж легше вказівним пальцем ткнути в когось, знявши вину із себе, щоб не мучило сумління. Воно, оте кляте сумління, зовсім не мучить безпосередньо тих, хто мав би слідкувати за порядком на дорогах. Наприклад, місцевих поліціянтів. Адже під самісіньким порогом поліції «наливайка», горілка під місцевим брендом «сам жене» рікою ллється в чарки любителів. Хіба полісмени не знають, що низка автомобілів, що стоять обабіч вулиці Лагонди, терпляче чекають своїх підвипивших власників, котрі сядуть за кермо і вирушать… давити наших дітей. Знають. Бачать. Мовчать. Не хочуть зайвий раз морочити собі голови, бо за кермом можуть бути їхні родичі, куми, свати, знайомі, сусіди. Тим більше, що в кожному невеличкому магазині, що розташовані не в центрі Вільшанки, запобігливо відведено кімнати, де облаштовано такі собі міні-бари, там вільно почуваються  всі, і серед них – колишні очільники району, екс-працівники поліції та інші нинішні і колишні високопосадовці.  В багатьох торгових точках селища продається «брендовий напій місцевого розливу». Чи хтось із посадовців, кому належить це робити, вхопив за руку того чи іншого безсовісного продавця, наклав штраф, закрив «наливайку»?  На жаль, не лише у Вільшанці щедро наливають через крок-інший. Горілка ллється в кожному населеному пункті району. Безвідповідально і безкарно.

Йдемо далі. Поговорімо про пішохідні тротуари. Їх у нас кілька. Всього нічого. Та й навіщо? Адже ми вільно ходимо по проїжджій частині, час від часу шарахаючись в бік від автівок-«літунів». Небезпечними є вулиці Миру, Героїв Небесної Сотні, Лагонди, Винниченка. Та їх багато, непристосованих для пішоходів. Візьмемо вулицю Героїв Небесної Сотні (колишня Комсомольська), на якій і сталася смертоносна аварія, в результаті якої і пішли у вічність Юля і Коля. Там пішохідна доріжка лише з одного боку вулиці. А з іншого? Перебігаючи через проїжджу частину до свого обійстя, щоразу ми наражаємо себе на небезпеку. До речі, пішохідна доріжка на колишній Комсомольській заросла чагарниками і асфальт вимило дощами й снігами – ями ще ті. Та й темно там вночі, хоч око виколи. А хіба кожен, чия домівка розташована поряд з тротуаром, не може біля своєї хати вирізати гілля та впорядкувати хоча б метр-другий доріжки? Може, але вважає, що саме його хата скраю.

У Вільшанці майже відсутні дорожні знаки. Поліція мала б бити  на сполох і вимагати від місцевих автодорівців встановити попереджувальні знаки в тих місцях, де найнебезпечніші місця для транспорту і пішоходів. Встановлені у деяких місцях бар’єри обмеження швидкості,  так звані «лежачі поліцейські», погоди не роблять. Вони необхідні не біля кафе «Роксолана», а в місцях найбільшого скупчення перехожих. Відсутня також розмежувальна розмітка на головній дорозі. На сполох не б’ють. Сумління копів відпочиває.

Задрімало воно і в очільника району, депутатів районної та селищної рад, у голови райради та селищного голови. Не освітлені вулиці. Вибиті дороги. Всім байдуже і просто ніяк? Чому ж так? Чому ми живемо в багні і миримось з таким способом життя? Чому збайдужіли, чому ми стали такими? Запитання, звісно,  риторичне.

Повертаючись до головного, трагічної смерті юної пари – Юлі  та Колі, життя яких обірвалось через нашу байдужість і чиновницьку халатність, не можу не обуритись позицією вільшанських еменесників. Як стверджують батьки дітей, які загинули, керівництво Вільшанської ППЧ-36, працівник якої і скоїв  смертельний наїзд, замість співчуття і каяття взялося активно будувати лінію захисту для свого п’яненького, як чіп, «нерадівого бойца». Неймовірно. Але що тільки не вигадували місцеві рятувальники, щоб відбілити свою частину і завбачливо витягти колючки з власного заду, аби утримати погони  на начальницьких  плечах. Планували навіть «заднім» числом звільнити Семенця з роботи, мовляв, він уже не наш і ми ні при чому. І це замість того, щоб першими стояти в черзі у лікарні для дачі крові Колі, який на Героїв Небесної Сотні втратив її найбільше. Ні. Ніхто й пальцем не ворухнув. Чи то розуму не вистачило, чи розпорядження керівника не було. Хоч і сам начальник ППЧ-36 не спромігся поспівчувати і попросити вибачення у батьків. А назву всі еменесники носять гучну – рятівники. Парадокс. Нонсенс. Ганьба.

Так, я не прокурор, щоб звинувачувати. І не суддя, і не адвокат. Але я мати. І бабуся. І мені не все одно.

Наталія Шевченко, Вільшанський район

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА