Свідок голоду 1932-33 років Василь Хільченко: Голодомор – це загальнодержавний концтабір

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Акція «Поділись хлібом заради майбутнього!», приурочена річниці Голодомору, вже стала традицією. Її започаткували торік за ініціативи народного депутата України Станіслава Березкіна. Як і рік тому, представники Благодійного фонду Станіслава Березкіна «Добротвір» провідали стареньких, які пережили голод, записали свідчення людей та передали їм хліб як символ життя, надії, благополуччя.  Акція відбулася в Бобринецькому, Компаніївському, Новоукраїнському, Добровеличківському, Вільшанському та Кіровоградському районах. У Компаніївському районі кореспондент «Нової газети» відвідав кількох свідків Голодомору 1932-1933 років.

 

89-річний Василь Хільченко нині мешкає в Компаніївці, а сам родом із Губівки, де й пережив дитинною ті жахливі події.   

– У тридцять другім році мені було сім, уже до школи ходив з осені, – розповідає Василь Гурович. – Пам’ятаю ті часи епізодами, які схопила дитяча пам’ять. Більше всього – із того, що відбувалося на нашому краї. Зараз такого немає, а тоді село ділилося на краї (щось на кшталт кутків, мікрорайонів – Ред.). Були Дубинівка, Одеса, Куренівка, Валер. Запам’яталося, як проводили колективізацію в тридцятім році. Мені було п’ять років, і я як зараз пам’ятаю: мене поставили на підвіконня, і я стояв на ньому, не дістаючи верху вікна головою. Але бачив, як із двору виїжджав запряжений віз, а до нього прив’язали волів, корову. Інші виганяли овець. Одним словом, за якийсь час двір спорожнів повністю.

Василь Хільченко розповідає і про те, як розкуркулювали сусідів – активісти виносили все з хати начисто, забирали все збіжжя. Доходило до того, що взимку знімали з людей навіть те, що було на них вдягнуто.

– А у 1932 році колективізація вже завершилася, – продовжує очевидець. – Перед цим у людей все відібрали, лишили тільки городину. Тож восени якось перебивалися, а городини вистачило десь до нового року. Тоді, 1932 року, і помер мій дід по батькові. Померли Максими. Так їх називали в селі, очевидно прізвище їхнє було Максименки. Троє їх було, жили за кілька хат від нас, тому добре запам’ятав.

Далі Василь Гурович перераховує низку прізвищ і прізвиськ тих, хто помер на їхньому краї, дивуючи міцністю пам’яті. Його бабуся померла від голоду вже у 1933-му. 

– Кілька років тому в нашій районній газеті писали, що в Губівці в Голодомор померло сімнадцять чоловік. Це разів у десять менше, ніж було насправді. Бо в селі цілі вулиці порожніли! На тій же Дубинівці дві верхні від Інгулу вулиці опустіли. На Одесі – також. Тож можна судити, скільки людей згинуло. Правда, ще слід сказати, що була міграція. Хто розумніший і сильніший, той від голоду тікав. Але більшість сиділи на місці. Навіть не припускали думки кинути свою хату. Так і помирали.

Як же рятувалися від голоду? Діти могли підхарчовуватися в дитсадку, де їм давали якесь вариво, яке назвати Василь Гурович не може, більше всього, каже він, готували ту «страву» із лушпиння від проса.

– Хліб… Ми поняття не мали, що це таке, – згадує далі він. – Хто де щось дістав, то навіть перетовкти не можна було. Адже почують звук – прибіжать активісти і все заберуть. Тож робили тертушки і нишком перетирали збіжжя. А навесні до цього додавали листя молодої лободи. Хто мав сили піти в поле, той знаходив місця, де миші нагрібали капами залишки зерна мишію. Збирали, мили, розтирали і щось із цього готували. У школі в тридцять третім нам варили так звані гарячі сніданки: вода із дрібкою крупи… Тим жити не можна було. Та й мало дітей до школи ходило, взимку взагалі не ходили – безсилі й пухлі лежали вдома. 

Голод відступив десь у 1934 році. І не тому, що влада почала давати харчі, а через те, що вже й активісти повмирали від голоду. Ось тоді вже з’явилася, як він каже, можливість щось «покласти до кишені». 

– Того року вже можна було вкрасти дещицю пшениці чи іншого зерна. Хліба ще не пекли, але тоді вже готували маторженики. Із гарбуза, якщо була картопля – із неї ліпили. Часто брали пусті кукурудзяні качани, перемелювали, відсівали і додавали до цього картоплю.

А урожай тоді був надзвичайний, згадує Василь Хільченко:

– У церкву засипали стільки хліба, що стіни валилися. Але ж її і день і ніч охороняли озброєні люди, нікого не підпускали.   

І лише десь у 1935 році колгоспникам почали давати на трудодень грамів по 200 зерна пшениці чи ячменю. А справжній хліб Василь Гурович побачив аж у 37-му. 

– До того не було із чого пекти хліба, так мало давали в колгоспі. Та й молоти зерно не було де. У селі було чимало млинів: два водяних, чотири на двигунах внутрішнього згорання. У мого діда був комплекс – млин з олійнею та шеретівкою (просорушка – Ред.). Все це – як корова язиком злизала до тридцять третього. Пізніше відновили в Компаніївці млина, возили сюди молоти. І вже в тридцять сьомому в Тарасівці, селі навпроти нашого через Інгул, почали продавати хліб. А купити його більшість не могли, бо в колгоспі грошей не платили.

Із живності, пригадує Василь Гурович, найвигідніше було тримати кролів. Адже вони могли самі себе забезпечувати кормом.   

‒ Отак і вижили… Я не був у концтаборах, але вважаю, що голод 1932-33 років ‒ це був загальнодержавний концтабір. Створили це свідомо. Хотіли знищити цілий народ! 

НА ТУ Ж ТЕМУ

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА