Педагогічна династія із Високих Байраків

Автор: Нова Газета

Дорога редакціє, ми з сестрою дуже просимо вас на сторінках газети розповісти про наших батьків із сімейної династії педагогів, котрим у цьому році виповнюється 65 літ, з яких прожили разом 42 роки.

 

Наші батьки Валентина Петрівна та Олександр Тимофійович народилися у 1954 році. Тато – у селі Високі Байраки, а мама – з Куцівки Новгородківського району.

Високі Байраки розташовані за 18 км від Кропивницького. В центрі села протікала невеличка річка Мамайка, яка з часом перетворилася на ставки, найбільший з яких обсаджений розкішними вербами. Цікаво, що в давнину село було розділене на окремі хуторки, які мали свої назви – Красний Кут, Рожнятівка, Мамайка, Левицьке, Андросове. Протяжність села від Красного Кута до Андросового – більше 10 км.

У селі Високі Байраки було дві школи – середня, що знаходилась в колишньому панському маєтку, і семирічна. Незвичним здається те, що село називалось Високі Байраки, а школа – Маломайською. Саме в цій школі тривалий час працювала наша бабуся Євгенія Олексіївна вчителем молодших класів. А дідусь Тимофій Максимович очолював у колгоспі механізовану бригаду. За успішну роботу свого часу побував на Всесоюзній виставці, де був нагороджений цінним подарунком.

Багато горя пережили жителі нашого села – страшний Голодомор, трагічні дні Другої світової, про що свідчать пам’ятники в центрі села. Та в наш час піднісся ще один монумент, що особливо ятрить душу односельців, на якому вирізьблений портрет юного героя війни на Сході – земляка, колишнього учня школи Бузуляка Анатолія.

Село подарувало країні низку відомих імен інженерів, вчителів, лікарів, пілотів. Саме серед таких відомих особистостей і проживають у Високих Байраках наші батьки.

Наш тато Олександр Тимо-фійович був старшим у сім’ї дідуся і бабусі Ауліних. Меншого брата Віктора змалечку вабила техніка, а ось малий Сашко, білявий хлопчик, все ходив із зошитом і олівцем у руках. Тому жителі села з цікавістю спостерігали за ним і гадали: «Це, мабуть, буде вчитель, як і мама – шанована в селі вчителька Євгенія Олексіївна».

Та так і сталося. Сашкові подобалася мамина робота вчителя, адже вона була і першою його вчителькою. Закінчивши успішно середню школу, тато вступає до педінституту (зараз університету) імені В. Винниченка, щоб здобути вищу педагогічну освіту і стати продовжувачем маминої улюбленої справи.

Веселе студентське життя вабить Сашка. Він стає улюбленцем дівчат, такий гарний, кучерявий, простий, веселий. Та лише на 5 курсі тато зробив свій вибір. Полонила його серце наша мама Валя, студентка з його ж групи – струнка, вродлива, з відкритою душею, завжди з усміхненими очима, працьовита. Цікаво, що мама ще з дитячих років, як і тато, мріяла бути вчителькою і вже маленькою тренувала себе в цій ролі.

1977 рік. Гучне студентське весілля. Мама ступає вперше на подвір’ї Ауліних на сімейний рушник, вручає ніжними трепетними руками подарунки новим своїм батькам, промовляючи: «Дарую Вам, тато, сорочку, щоб прийняли мене за рідну дочку, а Вам, мамо, – хустину, щоб прийняли мене як рідну дитину». Батьки, не ховають радісних сліз, бо відчули всі своїм серцем, що син не помилився і зробив правильний вибір.

Після закінчення навчання в університеті молоді вчителі одержують направлення в татове рідне село Високі Байраки. Школа радо зустріла подружжя вчителів фізики і математики. Особливо в захваті хлопці від молодого вчителя-земляка, бо він же грає з ними в футбол, організовує з фізруком різні змагання. Швидко пройнялась любов’ю до дітей і мама Валя.

Трохи попрацювавши вчителем, тато виконує обов’язки заступника директора, а потім стає директором Високобайрацької середньої школи.

У 1977 році у сім’ї Ауліних народилася донечка Вікторія, а в 1981 році Валентина Петрівна стала вдруге мамою, народивши молодшу донечку Світлану. Виникли нові турботи – виховання маленьких донечок, але не забувають про чужих дітей, яких навчають і люблять, як своїх. Сердець вистачає на всіх.

Все ніби добре, та одне турбує душу молодого директора – старе, колишнє панське приміщення школи, яке все далі стає непридатним для навчання дітей. В голові майнула думка: побудувати нову школу.

Наполегливий тато обійшов всі інстанції, які потрібно було, і добився державних коштів для новобудови, яку мріяв здійснити в найкоротший термін. Так і сталося. Цю ініціативу підтримав молодий завідувач відділом освіти Кіровоградського району Медведенко Олексій Олексійович. За один рік виросла нова двоповерхова школа, і 1 вересня 1983 року пролунав дзвоник уже в новій школі.

Раділи учні, батьки, вчителі. Стали турбуватися озелененням школи. Кожен клас мав ділянку, на якій висаджували деревця, троянди та інші квіти. Вже давно високо піднялися туї, горіхи, сосни, липи, що досягають покрівлі новобудови. Ще одна радість була, коли через деякий час поряд зі школою виросло нове приміщення – двоповерховий будинок для вчителів. І все це з ініціативи молодого директора.

А ми в цей час підростали, вливалися в шкільні колективи, спостерігали за роботою своїх батьків, вже тоді поступово назрівала думка: «Будемо такими, як тато і мама, – вчителями». Тому в 10 класі Світлана у своєму творі пише: «Найзаповітніша моя мрія – стати вчителем». Наполеглива праця наших батьків була високо оцінена – обоє вони стали відмінниками народної освіти України.

Старалися і ми (Вікторія, Світлана) не підводити своїх батьків. Хіба ж це не радість, коли наш тато, директор школи, на випускній лінійці вручив нам золоті медалі за відмінне навчання у школі. А потім стежка до заповітної мрії пролягла через той же університет, в якому навчалися наші батьки.

Зараз ми давно вже не студенти, а стали викладачами того ж закладу і факультету, де вчилися наші батьки. Як і тато з мамою, на досягнутому не зупиняємося, маємо наукові ступені кандидатів педагогічних наук, намагаємось дати міцні знання студентам, як дали нам батьки, вчителі.

Тато також піднімався на вищу ступінь праці, виборовши на конкурсній основі місце заступника начальника управління освіти і науки Кіровоградської обласної державної адміністрації. І на цій високій посаді проявляв таку ж людяність, наполегливість, вимогливість до себе і своїх підлеглих. Мама в той час не відставала від тата. Давала показові уроки молодим вчителям області, демонструвала уроки по телебаченню, займала посаду заступника директора з навчально-методичної роботи.

Та несподівана хвороба обірвала творче життя тата, поклавши його на ліжко, а потім пересадивши на візок. Тому за станом здоров’я пішов раніше на пенсію. Тяжко перенесли ми цей нестерпний біль. Але всі намагалися підтримувати тата. Найбільше вдячні мамі, яка все тримала на своїх плечах, не давала впадати в розпач, заспокоювала. Вона продовжує і зараз працювати у школі, а після уроків поспішає до тата, розповідаючи про учнів, вчителів. Тому їй тато особливо вдячний, бо живе ніби тим радісним минулим і сьогоденням. Тепер тато і сам може об’їздити доріжки школи на електровізку, подарованому добротворцем-земляком Станіславом Березкіним, за що наша сім’я щиро вдячна.

Ось такі незвичайні у нас батьки, бо живуть у любові, злагоді і праці, бо їх поєднує душевна доброта, взаємоповага, невсипуща енергія, скромність. Ці благородні риси передалися і нам, їхнім дітям. Ми також маємо хороші сім’ї, у нас прекрасні чоловіки, виховуємо донечок. І хоч живемо у місті Кропивницькому, але часто приїжджаємо в село, де минуло наше дитинство, юність і де живуть найрідніші для нас люди – наші батьки. Як приємно завжди бачити їх радісні, лагідні обличчя, прислухатися до їхніх порад, милуватися, як ніжно вони обіймають своїх улюблених онучок – Анастасію і Олександру. І сподіваємося, що вони також продовжать нашу сімейну традицію.

Так хочеться від імені колишніх і нинішніх учнів, їхніх батьків, вчителів, рідних поздоровити зі славними датами в їхньому житті і побажати довгих років на радість нам, їхнім дітям, внукам. Хай їхня життєва мудрість ще довго осяває наші серця. Довгих вам літ, рідні!

Світлана і Вікторія Ауліни (Світлана Шлянчак
 і Вікторія Корецька),
м. Кропивницький

 

За ідею написання цієї статті хочемо подякувати гарній людині Дацько О. Я., вчительський шлях якої розпочався в Маломайській школі села Високі Байраки, а продовжився в Завадівській школі, де вона пропрацювала більше 30 років, і привітати вельмишановну Ольгу Яківну з прийдешнім Днем вчителя, бо колищніх вчителів не буває.

 

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА