«Забери мене звідси як брата або чоловіка»

Автор: Нова Газета

У рамках конкурсу «Шкільна журналістика»

Факультет філології та журналістики КДПУ ім. В. Винниченка

 

«Щоб не засохло коріння, від якого пішов твій рід, ти маєш знати все про минуле своїх родичів», ‒ так  каже моя бабуся Валентина Андріївна Корчевська. 

 

Вона розповідає мені різні цікавинки. Я знаю про голод 33-го року, як з одинадцяти осіб сім’ї  вижили лише троє. Я знаю про бабусиного дядю Ваню, який у перші дні Великої Вітчизняної війни, будучи військовим, загинув, захищаючи рідні кордони. А як цікаво бабуся розповідає про своє шкільне дитинство! Воно було бідним, безкомп’ютерним, але щасливим. Та хочу я розповісти одну сторінку із життя моїх прабабусі Тані і бабусі Валі.

1943-й рік. Війна. За десять кілометрів від бабусиного села Мар’янополя розмістився ворожий концтабір. Це поряд із теперішньою залізничною станцією Адабаш, куди фашисти зганяли радянських бійців. Їх там було кілька сотень, у голоді і холоді приречених на смерть. Жителі ближніх сіл носили туди все, що могли з продуктів, в основному це були сирі овочі. Через високу колючу огорожу кидали їх, а полонені хапали і з’їдали все вмить. Деякі лежали нерухомо. Моя прабабуся Таня ходила туди теж, носила нехитрі запаси продуктів чи воду. Був жовтень 43-го року. Одного дня прабабуся Таня, прийшовши до колючої огорожі, побачила лежачого полоненого. Рухом руки він покликав її ближче і тихим голосом попросив: «Забери мене звідси як брата чи чоловіка. Тільки принеси вартовим горілки, і вони мене відпустять». Другого дня прабабуся так і зробила, тільки взяла із собою ще й тачку. Вартові-поліцаї за могорич дозволили забрати вимучену людину. Вони розуміли, що війні незабаром кінець. На візку жінка привезла полоненого до села. Люди дивилися і плакали. Він був схожий на мерця. Та прабабуся взялася його рятувати. Обережно почала відгодовувати, лікувати. І згодом він став на ноги. Жителі села підтримували мою прабабусю. Що є кращим за порятунок людини від загибелі? А тим часом наші війська підходили все ближче і ближче, а німці у паніці відступали. Далі сталося так, що, коли наші війська зайшли у село, Андрій (так звали врятованого) пішов із ними гнати ворога туди, звідки той прийшов. Бо він солдат! Це було у березні 1944 року. А в липні народилася дівчинка Валя. Це моя бабуся. Її мамі мало було відомо про Андрія. Знала тільки, що він росіянин, із Саратова. Ось так війна принесла моїй прабабусі маленьке щастя. У метриці записала доньку на себе. Хоч у графі «батько» записано: Грибов Андрій Іванович.

Життя продовжувалося. Босоноге дівча підростало. Та в глибині серця йому так хотілося мати батька, нехай хоч і інваліда, але батька. Не всі однолітки моєї бабусі їх мали. А в окремих все-таки були! Валя вже дорослою писала про цю історію на адресу телепередачі «Чекай мене». Якщо Андрій Іванович десь загинув, то хай би хоч родичів знайшла. Бо тільки і знає: «Грибов А. І., м. Саратов». А ще за те, що народилася за таких обставин, моя бабуся Валя має статус «дитина війни». Нині вона щоп’ятниці дивиться передачу «Чекай мене». Плаче і радіє, що люди через десятки років знаходять один одного. Бабуся до цього часу носить у серці іскорку надії: хоч щось дізнатися про свого батька, у якого війна відібрала  найдорожче – родину. Сьогодні вона дуже вболіває за Україну, переживає через війну на Сході і просить Бога, щоб постріли припинилися, щоб діти не втрачали своїх батьків, а батьки – своїх синів.

Микола Левченко
Новоукраїнська ЗШ І-ІІІ ст. №4 

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА