Служили два душпастирі…

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Історіями двох військовий священників «Нова газета» вшановує захисників Вітчизни, день якого відзначала Україна цього тижня

 

Капелан 3-го окремого полку спецпризначення Валерій Підхлібний народився у Бандуровому Гайворонського району. За фахом – юрист. До війни на Донбасі успішно працював за спеціальністю. На фронт у 2014 році пішов за покликом серця у першій хвилі добровольцем. Служити випало у 17-му батальйоні 57-ї мотопіхотної бригади. Вдома залишалася дружина із чотирма дітьми, чекали на п’яту. У підрозділі службу солдатом поєднував із функціями військового священника. Це була не офіційна посада, і взяв на себе цю роботу за внутрішнім бажанням – прагнув і захищати Вітчизну, і допомагати морально бійцям і людям, що опинилися у складних умовах. Тим паче, у військах необхідність у цьому на той час була неабияка. З часом з’явилося розуміння, що потрібно вчитися, тож зараз він навчається у богословській семінарії.

– Я тоді не був священником, я був просто християнином, який свідчив, ніс слово Боже, – пояснює Валерій.

У серпні-вересні 2014 року він із товаришами несе службу під Дебальцевим. Постійні обстріли, було дуже страшно, зізнається співрозмовник.

– Але була віра, що зі мною і моїми побратимами нічого страшного не трапиться, – згадує капелан. – Я молився за нас, і на той час ніхто із підрозділу не загинув. Перші втрати були пізніше, мене вже тоді на фронті не було (Валерій повернувся додому після народження п’ятої дитини, – Ред.).   

– Були у вас моменти, які найбільше запам’яталися?

– Пригадую одну нічку, коли був потужний обстріл. Ми були у бліндажі, снаряди крили зовсім поряд. Я молився і хвилювався, що я десь мало вірю! Буває, ми віримо, бо нам говорять, що це потрібно. Але коли дійсно відчуваєш, що віриш у те, що говориш, – це суттєво. Дуже багато залежить від упевненості у вірі.

– Часто до вас зверталися бійці?

Постійно. Наприклад, з приводу заповідей «Не убий», «Не вкради». Часто цікавилися, чому я читаю Біблію, навіщо молюся, чому благословляю… Якось був такий епізод. Група наших бійців виїздила на супровід, і командир усе підганяв їх. Але хлопці сказали: ні, зараз Підхлібний помолиться, і тільки тоді вирушимо. Командир був у ступорі. Однак ми помолилися, а я їх благословив. Після повернення хлопці розповіли, що довелося їхати мінним полем, обстрілювали їх і ворог, і наші, бо про місію наші не знали. Але всі повернулися живими! Такі приклади підіймали бойовий дух солдатів.  

– Часто війна руйнує сім’ї. Вам доводилося працювати над такими випадками?

– Це правда. Приїздить із війни чоловік, його не розуміє дружина, він – її. Йому хочеться відпочити, а діти потребують уваги, батьківського тепла й турботи. Хтось починає пиячити, інший змінює колишній спосіб життя, дехто не бачить себе у мирному житті…

Цьому мало приділяє уваги й держава – немає програм, які б сприяли реабілітації учасників бойових дій. Є певні ініціативи й рухи, зокрема від громадських активістів. Але для зміни картини кардинально, держава має взяти на себе проблеми підготовки хлопців до війни і реабілітації після неї. 

Ми постійно займалися і займаємося такими людьми, але питання в тому, чи хоче сама людина вийти із цього стану. Ключове тут – бажання самого чоловіка. Якщо воно є – є сенс і результат. Були ситуації, коли ми справді запобігали розлученням. На моє переконання, це трапляється у родинах, де люди мало вірять у Бога. У християнських сім’ях такі випадки поодинокі.

– Стикалися зі зневажливим ставленням до себе?

– Ні. Хлопці розуміють мене, а я їх. Адже я пройшов через те, що й вони, був із ними в тих самих важких обставинах. Ніхто не може дорікнути: ти там не був, тож не розповідай… Бувало, доводилося наводити власний приклад. Тобі погано? У мене вдома залишилися дружина із п’ятьма дітьми. Як думаєш, запитую, кому із нас важче? І потім дійсно по-іншому сприймали мене.

Зараз формується новий світогляд армії. Воїн повинен бути хоробрим, віруючим, відповідати на запити суспільства. І дуже добре, коли в таких обставинах є людина, яка підтримає його.

– Відчуваєте, бачите, що українське військо стає новим, позбавленим радянського негативу?

– Зміни є. Це факт. Особливо там, де гарні командири. Хоч і не так швидко відбуваються, як того хочеться. Залишився старий кадровий прошарок, який виховувався в іншому суспільстві. Це, можливо, покращиться із приходом нового покоління, коли їх змінять командири нової формації, які, в тому числі, пройшли крізь жорна війни. 

Цікавлюся у нього, як він оцінює твердження, що християни, священники нібито не мають брати до рук зброю.

– Біблія цього не стверджує, – відповідає. – Захист ближнього свого – це обов’язок християнина. Біблія каже, що немає більшого прояву любові, ніж покласти життя за своїх близьких.    

До війни Валерій вважав себе щирим християнином. Однак війна змінила і його.

– Війна дала мені проснутися. Доти я був, скажімо так, формальним віруючим: читав Святе письмо, розумів. Але я не міг серцем відчути, у що і як я вірив. Війна дала мені поштовх зрозуміти, для чого і для кого я живу, хто мене захищає.

 

Корінний кропивничанин Сергій Шиляєв, як і його друг Валерій Підхлібний, також служив капеланом у 17-му батальйоні і також пішов воювати добровольцем у 2014-му. 

Нашу розмову розпочинає із монологу, який нагадує професійну проповідь:

– Країна, як і її народ, що сіє, те й пожинає. Тому треба розуміти, що ми сіємо. Добро, здоров’я, благословення, успіх, будову нації, особистості. Або погані речі. Пожинати ж будемо те саме. Змінюється влада, а в мене в під’їзді, перепрошую, як гидили, так і гидять. Я кажу, щоб не робили цього, але вони продовжують. Хто в тому винен? Президент?...

Сергій після школи закінчив училище за спеціальністю кулінар. Потім – строкова служба в аеромобільних військах. Події Євромайдану застали його у Києві, де закінчив університет і потім працював. Був учасником буремних подій Революції Гідності. Звідси, власне, і його фронтовий позивний «Майдан».

За словами Сергія, все своє свідоме життя шукав Бога. Нині він вірянин протестантської «Живої надії».

– Біблія – це інструкція життя. Завдяки вірі в моєму житті було чимало благословень, чудес, порятунків від Бога. Але особливий шлях – на війні. Я вже був свідомий віруючий, розумів, як це все працює… Три дні провів постуючи і в молитвах, питаючи у Бога, йти мені на війну чи ні. Адже існують думки, що зброю брати до рук не можна. Але ж були питання, як діяти, коли загарбник прийде в мою країну, мій дім. І, як це вже було до цього не раз, Бог відповів мені: «Йди, ти там будеш моїм світлом».

І він пішов. Та так, що весь час був на гарячому «передку», віч-на-віч із ворогом.   

Сергій наводить низку прикладів дивовижних історій порятунку. Одна з них пов’язана із вимоленим мікроавтобусом (за його отримання молили із товаришами по службі). Якось рано-вранці в підрозділі пролунав вибух. Більшість машин були не на ходу, не витримавши тяжких фронтових реалій. І ось завдяки цій автівці, яку Сергій беріг, тяжкопораненого швидко відвезли до шпиталю й врятували життя.

– У Бога немає випадковостей. Він люблячий отець і веде нас, як ми ведемо наших дітей шляхом правильним, – переконує Сергій. 

– Капелан на фронті це, перш за все, психолог?

– На мою особисту думку, психологом має бути тільки віруючий. Не можна лікувати душу без участі або допомоги її творця.  

Водночас Сергій нагадує, що у Біблії сказано: не спокушай Господа. Тобто не варто невиправдано ризикувати. А на війні ризик – на кожній п’яді. На фронті на самому передку наш співрозмовник виходив на пагорб обличчям до ворога і навколішки молився, жодним чином не покладаючись на власні сили, і щоб не показати, який він крутий. А по вірі! Дехто із його хлопців крутив пальцем біля скроні, коли це бачив. Потім для них це стало рятівним кругом, і більшість почали читати Письмо. Таким чином, власним прикладом він намагався вселяти в побратимів віру й надію.

– Була така історія. Хлопці з позиції пішли по воду в балочку. Раптово розпочався мінометний обстріл. Вони вирішили бігти назад до укриття. Я це бачу, стою, піднявши руки, і молюся за них. Хлопці, долаючи шлях  перебіжками, таки повертаються цілими. Хоча баклаги з водою були прошиті осколками. Атеїст скаже: збіг обставин. А я повторю: у Бога немає випадковостей…

Після дембеля 2015 року Сергій продовжував їздити на фронт вже суто як проповідник. Причому в романтичний спосіб – автостопом. Його постійно супроводжував національний прапор, в який він закутувався. І історії чудес продовжилися…

Упродовж двох років він періодично жив у Мар’їнці, що під Донецьком, допомагаючи братам по зброї вже лиш словом, духовною підтримкою. Загалом на фронті у різних іпостасях і по всій лінії зіткнення Сергій провів цілих чотири роки. Тож на особисте життя бракувало часу. І ось нещодавно він одружився. Разом із дружиною зайнялися сімейним бізнесом: тримають невелику кав’ярню у бізнес-центрі «Ельворті», яку завдяки смачним обідам, випічці, каві тощо полюбляють працівники довколишніх підприємств та установ.   

– Вірите у нашу перемогу?

– Загалом я вірю в це. Але питання в часі. Якось я спілкувався із пастором Ігорем із Мукачевого, колегою по Майдану, і мова зайшла про те, як бути далі, що робити. Наведу його слова. «Захист країни стане загальнонаціональною проблемою тоді, коли кожна родина дасть на фронт одного члена». А поки хтось дає, а хтось ховається від цього обов’язку, доти цю землю будуть ґвалтувати й намагатися знищити. Не бачимо ми поки що єдності, на жаль.    

Фото автора   

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА