Не покладатися лише на солов’їв

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

У Кропивницькому презентували фільм «Соловей співає, доки голос має», присвячений історії знищення української мови

 

Стрічку привіз до Кропивницького на запрошення «Нової газети» режисер Сергій Кримський. Протягом дня за сприяння благодійного фонду «Добротвір» фільм мали змогу побачити кропивницькі школярі, учні з Новоукраїнки та Компаніївського району, студенти Центральноукраїнського педагогічного університету та військові 3-го окремого полку спеціального призначення імені Святослава Хороброго. Увечері фільм показали для широкого загалу в креативному IT-просторі KOWO. В результаті після перегляду чи не в кожного глядача виникла думка, що цю стрічку варто зробити обов’язковою до перегляду, внісши її до шкільної програми.

За словами режисера Сергія Кримського, фільм «Соловей співає» – повністю  волонтерський проєкт. Зйомки, експедиції, збір матеріалів, сценарій – усе робили за власний кошт або за сприяння меценатів. Прокатом теж займаються волонтери, адже великим кінотеатрам не завжди цікаве документальне кіно, яке зазвичай не приносить прибутку, як, наприклад, комедії.

 «Хто міг їхати і знімати – той міг. Це був наш особистий інформаційний супротив проти війни. Ми з командою хотіли зробити просвітницький фільм, щоб розібрати всі міфи, які століттями створювалися навколо української мови. У 2014 році почалася війна на Сході і одночасно з нею – інформаційна війна. Навколо української мови з’явилося дуже багато фейкових меседжів, нібито нам необхідно захищати російськомовних українців, але незрозуміло від кого. Тому у нас виникло бажання створити продукт, який допоміг розібратися в мовному питанні так, щоб у політиків не було можливості у майбутньому спекулювати на цій тематиці», – каже Сергій Кримський.

Фільм починається кадрами, знятими на основі реальних подій: після обстрілу воїн втрачає зір і має намір підірвати себе гранатою. Раптом поряд він чує вигук «Свої!», але не може зрозуміти,  хто це – «свої». Як тільки він розуміє, що військові поряд розмовляють українською, усвідомлює, що врятований. Так спростовується міф під кодовою назвою «какаяразніца». Яскраво і промовисто, проте без маніпулятивного авторського закадрового голосу, розвінчуються інші міфи: про «селянськість» української мови, про утиски російськомовних в Україні, про те, що мовний закон, прийнятий Верховною Радою, був не на часі.

Серед інших героїв фільму – найкращі в країні експерти з соціолінгвістики, професори, що досконало володіють заявленою тематикою, внутрішні переселенці-відвідувачі курсів української мови, таксист, який відверто розповідає, як у Києві було прийнято гнобити україномовних, переселенець із Донбасу, який ще тільки починає вивчати українську, школяр із Миколаєва, який не захотів переходити на російську мову на прохання вчительки… Крім України, стрічку, знімали в США, Білорусі, Ізраїлі – щоб показати, наскільки важлива мова для розвитку нації і держави. Промовистий приклад – Білорусь, де після прийняття закону про другу державну російську мову, білоруська опинилася під загрозою зникнення. Досить довго у цьому самому напрямку рухалася і українська мова, будучи під тиском тоталітаризму (це, до прикладу, підтверджують розповіді жителів Луганщини, які на камеру погодилися пригадати сімейні історії про те, як їхнім батькам міняли прізвище з українського на російське).

 

«Ми були надзвичайно вражені, коли наші співрозмовники, жителі села, що розташоване за 18 кілометрів від Росії, на кладовищі показували надгробки, де в прадіда прізвище українське, наприклад, Запорожець, а в батька – вже зросійщене – Запорожцев. Ні в кого не запитували – це була державна позиція радянської влади: зробити перепис населення і замінити документи… Ніхто не сперечатиметься, що в радянський час для того, щоб вступити в університет або отримати гідну роботу, ти мав вчити російську мову. Якщо ти хотів захистити дисертацію чи наукову працю, ти мав захищати її в Москві. Поки в інших країнах, де побутує дві мови, ці мови розвивалися в конкурентному середовищі, у нас за мову розстрілювали», – розповів Сергій Кримський.

На запитання про результат творчих пошуків Сергій відповів, що задоволений досягнутим, бо ті емоції, які виникають у стрічці, співпадають з емоціями глядача. «Фільм дає поштовх замислитися над мовним питанням ще глибше, він наштовхує аналізувати, мислити і поставити питання: чому так сталося? У мене немає відповіді на питання про майбутнє мови. Наше майбутнє формується зараз, у цей день і щодня виникає питання, чи буде наша держава, чи не буде. Враховуючи ті меседжі, які транслює сучасна українська політика, для мене кожен день на вагу золота. Ті міфи, які ми намагаємося розвінчати у цьому фільмі, стали пророчими. Одночасно, коли ми намагалися довести, що є велика різниця, якою мовою розмовляти, президент нашої країни заявляв, яка різниця, якою мовою розмовляти і на якій вулиці, під яким пам’ятником, головне, що вона заасфальтована і там лампочка світить... Якщо так мислити, то дуже скоро нас можуть у той асфальт заасфальтувати. І буде рівна вулиця, на якій світитиме лампочка…», –  вважає Сергій Кримський.

Відгуки

Ольга Крижанівська, викладачка ЦДПУ ім.В.Винниченка:

«...ніде й ніколи не віддам ці доли й гори...» – не відпускають прощальні слова новітнього документального фільму «Соловей співає».

Докуменалістика – жанр особливий... і я його боюся, бо він посягає на мою свідомість, наводячи факти, підтасовуючи події так, як цього хоче режисер (а чи його хазяїн!).

Сергій Кримський цього не робив. Ні його, ні диктора-озвучувача, ні лозунгів-заохочень; ні похвали, ні хули...

Дивись і думай. Не вдається збагнути – переживай...

Це фільм не про мову... ні – дуже про мову, як прикмету нації. Але тут про мовний світ говорять не автори, а люди інші. Такі різні і такі однакові.

Однакові – бо намагаються зрозуміти, що таке мова не тільки в українському світі, а в Світі... бо вони люди, а без мови – уже й не люди.

Різні – бо є серед них Богом обрані мудрі науковці з України, Британії, Штатів, занурені в мовний світ і готові цей світ зробити «своїм» для мільйонів; бо є поміж виведених на екран ті, хто за «селянську» мову дубасив уболівальників біля столичного стадіону; бо є президенти, один з яких накидає свою мову мало не всім сусідам, а інший – змушує силовиків переслідувати за рідну мову на своїй землі; бо є мовні манкурти, які поїхали вчити чужу мову, щоб не говорити рідною, а є ті, хто заговорив по-українськи, залишивши Донецьк...

У фільмі є недалеке минуле: розгонять мітинг у Донецьку, брудний чобіт – на жовто-блакитному стязі; і близьке та далеке майбутнє: воно старанно підбирає рідне слово на курсах української мови, воно устами симпатичного хлоп'яти дивується, чому б то він переходив на російську...

Я не хочу, щоб про мою мову говорили. Я хочу, щоб нею говорили!

«Не віддам ніде й ніколи...» Не віддам!!!

Роман Бойко,
підприємець

Я виріс і ходив до школи у провінційній Новгородці. У самому центрі України. «Придніпровська височина», як сказала знайома, вчителька географії. Етнографічно – середня Надніпрянщина. Середовище цілком україномовне з легкими вкрапленнями діалектизмів російського походження, котрі не вважаю суржиком. Радше місцевим колоритом. Так от. Багато моїх однокласників, що вчилися зі мною і закінчували школу вже в незалежній Україні, переїхали в міста і повністю русифікувались. Це можна побачити як вони ведуть сторінки в соцмережах, спілкуються в побуті і на ювілейних зустрічах. Це сумно. Адже з рідною мовою ми втрачаємо свою ідентичність, частинку себе, перетворюючись на сіру масу під назвою «какая разніца».

Чому так сталося, пробують відповісти автори документального фільму «Соловей співає». Саме таке кіно варто дивитись на зустрічах однокласників.

 

Наталя Вельгун, директорка ЗШ №30
м. Кропивницький

Якби ж то нам було дано вчасно усвідомити, що мова має значення, то й претензій від пуйла не було б щодо захисту російськомовних. Розвінчання мітів про мову, і головного міту – «какая разніца» – у фільмі «Соловей співає, доки голос має» режисера Сергія Кримського. Глядача фільм спонукає замислитись, чому в Україні українська мова є чужою, як глибоко сягають корені зросійщення українців. Не знаю, чи скоро ми цю брилу зрушимо, але за молоддю майбутнє країни, тому хочеться, щоб вони почули головний посил і після перегляду, щоб мали бодай невеличку частку аргументів на користь української. Дякую за можливість переглянути фільм учням, бо це надважлива цільова група.

Фото Ігоря Крушеницького
 та зі сторінки Фейсбук
С. Кримського

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА