На захисті материнства, звідки чекати допомоги самотнім матерям?

Автор: Нова Газета

«Сама винна. Це твій вибір. Куди твої очі дивились. Ти це заслужила. Що люди скажуть? Це твої проблеми», – всі ці фрази навіть від найближчих людей тільки посилюють відчуття вини і відчаю у дівчини, яка стоїть на порозі материнства. І ось замість радості і щастя від слів «Ви скоро станете матір’ю» – глухий кут і безвихідь.

Але вихід є, і він за дверима Кіровоградського обласного соціального центру матері і дитини, куди «НГ» завітала, щоб дізнатися долі тих, хто знайшов тут прихисток.

А зустріла і люб’язно провела екскурсію закладом його директор Інна Жолобова, яка і розповіла про головні завдання, котрі стоять перед Центром. «Головна мета закладу – подолання раннього соціального сирітства, щоб діти не залишалися у дитячих будинках, а зростали і виховувалися у люблячій і турботливій сім’ї. У нашому закладі можуть проживати жінки на сьомому-дев’ятому місяцях вагітності та матері з дітьми віком від народження до 1,5 року, – розповідає Інна Олександрівна. – Коли трапляється кризова ситуація, жінка опускає руки, опиняється сам на сам із проблемою і не знає, як правильно вчинити. Це не значить, що вона хоче покинути дитину, але інколи іншого виходу не бачить. Ось у таких випадках наш заклад має допомогти, прихистити».

Доглянута, вся в зелені прибудинкова територія з зонами відпочинку і дитячими майданчиками, просторий будинок з усіма зручностями, де кожна мама з малюком мешкає в окремій кімнаті з необхідним облаштування для комфортного проживання. «Жінка має власний простір, це вчить її ним розпоряджатися, прибирати, доглядати, інтимно спілкуватися з дитиною, особливо це стосується дівчат з інтернату, багатодітних неблагополучних сімей, у котрих ніколи не було власного житла, – говорить пані Інна – Для багатьох центр став сім’єю, першим домом».

– Хто частіше стає клієнтом вашого закладу? 

– Коли ми аналізували, хто найчастіше проживає у нашому закладі, то виявили, що близько 50 відсотків – це колишні вихованки інтернатних закладів (звичайно,  цифри змінюються). У них не сформовані навички самостійного життя, відсутня модель сім’ї, побудова сімейних стосунків. Також дівчата з неповних сімей, де вони недоотримали турботу, любов, не навчилися справлятися самостійно з життєвими викликами.

– Ваш заклад приймає жінок лише з немовлятами? Якщо є старші діти, вони можуть перебувати поряд з мамою?

– На жаль, наш заклад не може прийняти старших діток. Такі правила, я вже говорила, що наша діяльність направлена тих жінок, які мають намір або ризик відмовитися від дитини або в них можуть її вилучити через відсутність належних умов проживання, документів, які посвідчують особу, засобів існування. Інколи батьки не приймають вагітність своєї дитини. У нас була дівчинка, яка говорила, що батьки її вб’ють, тому вона мала намір залишити немовля. Це від суворого, авторитарного виховання в сім’ї, де не побудовані довірливі стосунки між батьками і дітьми. Вихід – я відмовлюся від дитини і ніхто не дізнається. Ось тут доводиться спілкуватися з батьками, переконувати не залишати дитя, налагоджувати стосунки між рідними.

У нас була історія. Дівчину виховав дідусь, який був її опікуном, бо батьків позбавили батьківських прав. Колишній військовий, хоча і суворо виховував онуку, давав їй все необхідне, але не було найголовнішого – розуміння, довіри, материнської любові, тієї людини, з ким би вона могла поговорити. Навіть коли дівчинка завагітніла у 11-ому класі, не могла ні з ким поділитися, але вона точно знала дідусеву позицію – категорично проти. Свою вагітність ретельно приховувала, комплекція дозволяла. Коли почалися пологи, дідусь думав, що в неї апендицит. А після пологів дідусь сказав, що забирає її саму, а дитину категорично ні. Ось тут довелося допомагати всім – і дідусеві прийняти дитя, і молодій матусі опанувати нові навички. Вона прожила у нас рік. Закінчила 11-ий клас, склала ЗНО, вступила у вуз. Потім уже дідусь розповідав, що не уявляє свого життя без правнучки. Це така хепіендівська історія, яка могла закінчитися зовсім по-іншому. Дівчинка сама виросла без мами і знала як це. Вона дуже хороша дитина, і я щаслива, що так все гарно склалося.

– Складно працювати, адже не все залежить від вас?

– Так. Робота невдячна, інколи безрезультатна, інколи результат не такий феєричний, інколи синусоїдний, залежить від багатьох чинників. Жінка повертається в середовище, вона змінилася, а середовище – ні, і вона падає на дно, доводиться знову витягувати її з прірви, але тішуся, пишаюся тим, що в мене не зникло бажання допомагати людям. Приємно бачити вдячні очі.

– Неповнолітні часто потрапляють у ваш заклад?

– Буває. Наймолодша мама, яка проживала у нас, – 13 років. Вона виросла у багатодітній сім’ї, сама няньчила своїх молодших братів і сестер. Завагітніла. Ми допомогли цій дівчинці, вона не відмовилася від свого дитя, отримала шкільну освіту в нас, а після цього поступила і має професійну освіту. Вийшла заміж, народила ще одну дитину, нині спілкуємося у соцмережах, інколи приїздить до нас у гості. Центр працює вісім років, на його рахунку багато збережених родин, тут людина розуміє, що можна жити по-іншому, краще, достойно, і починає змінюватися.

 – Було таке, що жінки не хотіли звідси йти?

– Було, але всі знають, що це не санаторій, за час перебування ми намагаємося навчити дівчат самостійності, шукаємо їм безпечне житло, роботу. Нещодавно була ситуація, коли ми в інтернеті знайшли оголошення, що в Полтавській області громада хоче зберегти школу і садок і запрошує багатодітні сім’ї для постійного проживання, надаючи безкоштовно житло. У нас перебувала жінка, в якої був ризик позбавлення материнства через відсутність житла і пияцтво чоловіка, але дітей своїх вона любить. Ми зателефонувати, пояснили ситуацію, і люди погодилися прийняти цю багатодітну родину, надали житло, роботу прибиральницею, допомогли облаштуватися, ми зі свого боку зібрали придане (коляску, білизну, посуд). Вона вибула у своє нове житло, і зараз якраз відбувається процес повернення діток. Хотілося, щоб і у нас були такі громади, які готові допомогти багатодітним родинам, надаючи житло, це ж і робочі руки, і збережена інфраструктура.

 

Відчуваючи турботу

Поспілкувавшись із 42-річною Людмилою із Олександрійського району, яка виховує у Центрі 3-місячну донечку, стало зрозуміло, що у закладі матері почуваються затишно. «Вперше відчуваю до себе людське  ставлення. Це для мене дуже важливо. Життя важке і безпросвітне, працюю за харчі, житла не маю, чоловік п’є. Двох старших дітей вже забрали. Сподіваюсь, молодшій зможу дати материнське тепло, якого сама не мала, виховувалася у інтернаті», – сумно розповідає Людмила. Її мрія – купити невеличкий будиночок за дитячі гроші і оселитися з дітьми. Інна Олександрівна говорить, що Люда навіть паспорта не мала, зараз відновлюють документи, щоб оформити виплату дитячих коштів.

Наступна мешканка 21-річна Ірина із Гайворонського району і її 8-місячний Макар, який просто покорив моє серце своєю посмішкою (фото на початку статті),  теж задоволені своїм перебуванням у Центрі. Дівчину доправила сюди соціальна служба, їй з дитиною фактично не було де жити. Сама сирота (з 5 років жила в інтернаті), Ірина не бажає такої долі своєму дитяті.  Молода мама мріє стати хореографом...

Але найбільше мене вразила історія життя 21-річної Світлани, яку доля зрадила двічі. По-перше – дівчина народилася з вадами слуху, а по-друге, від неї відмовилася найрідніша людина. Опікуном дівчинки була її тітка, але і та, продавши будинок, виїхала за кордон. Світланці нічого іншого не залишалося, як шукати прихисток у непутящої матері, яка вела аморальний спосіб життя. Глухоніма дівчинка навряд чи розповість, що їй довелося там пережити. Відомо, що коли її виявили соціальні служби, вона була у такому стані, що лікарі взагалі сумнівалися, чи вона виживе від недоїдання і виснаження. Дівчина була ще й до всього вагітна. Тривале перебування в лікарні, важкі пологи, слабеньке немовля, за життя якого боролися лікарі, – всі ці випробування позаду. Нині Світлана перебуває у Центрі і, можна з впевненістю сказати, почувається щасливою, принаймні про це говорять її очі. А те, з якою любов’ю вона обіймає свою чотиримісячну Аліну, як ретельно за нею доглядає, пестить, не залишає сумніву – Світлана стане гарною матір’ю, у будь-якому випадку вона дуже старається, хоча й сама не знала, що таке материнська любов.

На моє запитання про подальшу долю цієї маленької родини Інна Олександрівна розповіла, що Світлана підпадає під державну програму забезпечення житлом дітей-сиріт, і наразі йде активний пошук підходящої квартири чи будинку. Працівники Центру зроблять все, щоб дівчатка мали все необхідне, але багато що залежить і від самої Світлани.

Звичайно, кожен випадок індивідуальний, і тут немає єдиної формули вирішення проблеми. Для цього в закладі працюють соціальний педагог, вчитель-реабілітолог, медична сестра, професійний психолог, котрий проводить психодіагностику клієнтів, щоб зрозуміти, в якому стані жінка, рівень тривожності, сильні і слабкі її сторони, підняти самооцінку. Часто потрібна юридична допомога для відновлення документів, оформлення дитячих виплат, аліментів. Все це жінки  отримують тут.

«Хоча наш заклад державний, велику матеріальну підтримку Центру надають меценати, доброчинці і волонтери, які допомагають забезпечувати  усім необхідним як матерів, так і дітей, – розповідає пані Інна – У нас багато друзів, навіть за кордоном. Добрих справ не злічити, варто лише попросити – допомога вже біля порога. Всім за це велика подяка!»

І наостанок хочу сказати, які б проблеми не стояли на вашому шляху, пам’ятайте – ви не одні, не відмовляйтеся від своїх дітей, подаруйте їм життя в родині, підтримайте тих, кому це найнеобхідніше! А працівники Центру, справжні фанати своєї справи, вам допоможуть, адже діти – це наші квіти!

Олена Цюцюра, фото автора

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА