Ветеран російсько-української війни Сергій Шагін: Ми зможемо перемогти

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Корінний кропивничанин Сергій Шагін на війну пішов добровольцем. До війни встиг попрацювати у багатьох сферах: торгівлі, будівництві, промисловому виробництві тощо. Окремий рядок у біографії – Революція гідності. 

 

У перші дні оголошення мобілізації у березні 2014 року він сам з’явився у військкомат. Його прізвище записали до зошита і сказали очікувати телефонного дзвінка. Його тричі викликали, однак у перші два рази Сергію, що проходив службу у ракетних військах, відмовляли, оскільки фронт потребував вояків інших спеціальностей та через інші нюанси. Утретє він також не підійшов за певними параметрами.

– Тоді я заявив, що якщо мене зараз не заберуть, більше повістки можуть не надсилати, бо мене вже звільнять із роботи, – згадує ту ситуацію Сергій. – «Гаразд, – кажуть, – зрозуміли». І взяли заступником командира взводу у 34-ий батальйон територіальної оборони.     

Далі – підготовка в учебці в Канатовому, зміна підрозділів, в результаті якої наш співрозмовник опиняється у роті охорони. Тоді, пригадує Сергій, вся 34-ка рвалася на передову. На той момент 17-ий Кіровоградський тербат, що сформували раніше, вже виконував завдання, щоправда не в зоні бойових дій. А 34-му згодом «пощастило»: він отримав хрещення вогнем практично одразу по прибуттю на Донбас.     

– Перший населений пункт, в який ми зайшли, – Костянтинівка. Наша рота одразу ж зазнала втрат: загинув наш замкомроти і поранили мого сержанта.  

Далі були Дзержинськ (нині Торецьк), Майорськ, Горлівка...  Наступи і відходи, втрати і перші перемоги. Сергій згадує чимало різних епізодів з подій, яких було, зрозуміло, дуже багато. Значну частину їх спричиняли погані забезпечення, координація і зв'язок у військах і добробатах у перші місяці війни.  

Після тижня в Костянтинівці батальйон висунувся в бік Горлівки. І... заблукав, зайшовши на окуповану територію. Повернувши на перехресті не туди, рушили, самі не відаючи, до самого міста. Пощастило, що зустріли наших танкістів, які пояснили, в яку халепу ті могли вскочити – за сім кілометрів Горлівка. Танки, відвернувши увагу сепарів кількома пострілами, дали можливість 34-му вийти на потрібний напрямок. 

– Ще коли ми перебували на окупованій ділянці, – продовжує ветеран, – на нашу колону вийшла наша «сушка» (літак-штурмовик Су-25 – Ред.). І не дивно: ми - на сепарській території, без українських прапорів – познімали, щоб ворог не відкрив вогонь. Зрозуміло, що льотчик прийняв нас за сєпарів. І заходить на бойовий віраж. Добре, що ми встигли зв’язатися із «сушкою»...

А «відвідини» Майорська Сергієві пам’ятні відсутністю втрат під час бою, першими перемогами і знищенням кадирівця, чеченського підполковника, правої руки Бєса (Ігор Бєзлєр, ватажок горлівського угруповання окупантів – Ред.). І ще – величезною і неоціненною допомогою волонтерів, які спромоглися доставити продукти й інше необхідне навіть тоді, коли армійські підрозділи забезпечення зробити цього не могли. 

Один із випадків – курйозний, принаймні так його називає Сергій.

– Їде «течик» – бусик «Фольксваген Т4». За кермом – хлопець при зброї. Зупиняємо, просимо показати документи. Він їх дає. А вони... Як би це сказати. Папірець із фото, на якому все написано від руки. Кладемо його на підлогу. А хлопець кричить: «Пацани, свої! «Донбас»! З’ясувалося, що він справді служив у батальйоні «Донбас», і у них реально ходили такі документи. Згодом цей хлопець із позивним «Лєший» дуже допоміг, коли мене тяжко поранили. Тоді мене доправили в Харків, і завдяки його дзвінкам мене там дуже тепло зустріли волонтери. Переодягнули, нагодували, забили холодильник продуктами і весь час опікали.        

Поранення зазнав наш співрозмовник 4 серпня у селі Шуми, що неподалік Горлівки. Того дня позиції 34-ки сильно накрили «Васильком» - автоматичним гранатометом. Наслідки – семеро поранених, один загиблий. Серед цих семи був і Сергій. Про поранення він скромно мовчить, ми ж не розпитуємо – незручно. Дізнаємося лише, що в його тілі досі залишаються п’ять осколків.

– Хірург у Дзержинську сказав: наші діди із осколками доживали до глибокої старості, – додає ветеран. – Тож я поки не хочу їх витягувати, бо можна нашкодити.

Від спогадів про війну переходимо до сьогодення. Після поранення він знову рвався на війну контрактником, та повернутися на фронт не зміг через інвалідність. По демобілізації, на власному досвіді оцінивши в окопах та шпиталях колосальну роль добровільної допомоги співвітчизників, зайнявся волонтерством, у 2016-му став заступником радника голови ОДА з питань АТО Вадима Нікітіна, займався багатьма питаннями, зокрема юридичними, оскільки має відповідний фах. Водночас із товаришами-волонтерами відвідував «передок» із гостинцями.    

– Часто сниться війна?

– Перший час, років зо два, так, снилася. Непросто було...

– У перші роки війни АТОвець – це людина-Герой, шанована й бажана будь-де. Зараз ситуація змінилася. Як ви це сприймаєте і переживаєте?

– На мою думку, війна дуже затягнулася. Ті, хто її не бачив, банально не розуміють нас. Для них – це буденність. Озвучили у новинах: обстріли, один загиблий... Це вже просто статистика. Повезти б їх на Донбас подивитися на страждання, на розбиту інфраструктуру, на дороги і стежки, з яких на крок не можна зійти, бо розірве міна. Словами це не передати.

Спочатку я ображався, потім звик, бо нервів не вистачить, з глузду з’їхати можна, якщо все сприймати близько до серця. 

– Що допомогло пережити це?

– Робота! Рятувала і рятує. Допоміг людині, вона подякувала – і на душі так приємно! Хочеться жити, жодні дурні думки в голову не лізуть. Робота – краща реабілітація! Я так вважаю.

– Обласний шпиталь ветеранів знову просить допомоги продуктами? На вашу думку, що це може означати?

– Це справді так. Не хочу нікого обмовляти, але при попередній владі такого не було. Госпіталь був потрібен, а зараз, виявляється, нібито і не треба... Хоча хлопцям лікування й реабілітація треба постійно! Мабуть, нашій владі армія і ветерани не потрібні.  

– Чи бачите ви перспективи перемоги у цій війні?

– Я скажу так: і на початку війни, і зараз у нас вистачає патріотів, які, якщо дати чітку команду «Вперед!», візьмуться за зброю і будуть її виконувати. Я думаю, що знову буде чимало добровольців, бойових хлопців, яких не треба навчати, які знають свою роботу. І можна вийти на кордони із Росією. Щоправда, нині буде важкувато, адже окупанти вже встигли там окопатися і зміцнити свої позиції, озброїтися, нагнати російських військ. Якби у 2014-му в нас було стільки техніки, як зараз, була б більш підготовлена армія, а не те, що лишилося після її розвалу, і команда наступати, – перемогли б за кілька місяців.  

 

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА