СОНЯЧНИЙ ЧОЛОВІК (До 85-річчя професора Василя Марка)

Автор: Нова Газета

Коли наприкінці жовтня далекого 1979 року, відгукнувшись на запрошення ректорату, я прибув на оглядини в Кіровоградський педінститут ім. Пушкіна, то  першим, з ким познайомився на кафедрі української літератури, був її завідуючий Андрій Прокопович Бойчук. Він же підвів мене до симпатичного чоловіка з довгою, мало не до плечей, та ще й кучерявою шевелюрою (такі в моїй уяві бувають лише у музикантів та поетів) і сказав: «Знайомтесь: це вже ваш колега». Той приязно посміхнувся та протягнув руку: «Марко. Василь Петрович». Так почалася довга, майже 35-річна, наша співпраця на одній кафедрі, в одному університеті.

 

І всі ці роки наша співдружність були комфортною як для мене, так і, маю надію, для Василя Петровича. Думаю, що, окрім всього іншого, це пояснюється багатьма спільними моментами у наших життєвих долях. Він, як і я, після університету працював директором сільської школи. Обидва вельми непросто торували свій шлях у науку, бо кандидатські дисертації писали, не маючи можливості навчатися  в аспірантурах. Для нього, як і для мене, робота у педагогічному виші приносила насолоду: ми добре знали, яким має бути учитель-словесник, тому підготовка майбутніх учителів літератури була для нас «сродною працею» – у повному розумінні цього сковородинівського визначення. Можливо й тому ми розуміли один одного з пів слова. І завжди підтримували один одного у складних ситуаціях.

Пам’ятаю, як одного разу я запитав його, чому він після захисту дисертації не вибрав для свого працевлаштування університет десь у західноукраїнських обласних центрах, у краях більш наближених до його рідного Закарпаття, а переїхав на проживання у наш безлісний та спекотний степовий край. На те він відповів: «Я люблю сонце». При цьому зробив наголос на  слово «сонце».  Можливо, й тому я подумки називав його «Сонячним чоловіком»

Його манера спілкування для нас, жителів центральної України, призвичаєних до типово совкового етикету, була трохи незвичною. Він був по-джентльменськи, тобто по-європейському елегантним у поводженні з жінками.  Він говорив їм витончені компліменти і цілував руки – таке вони лише читали в романах та бачили у фільмах. Тому – і це було видно по них – вони, як правило, дещо ніяковіли, але при цьому – і це теж було добре помітно! – їм таке ставлення до них дуже подобалося. Я був свідком, як одного разу Василь Петрович з метою уточнити статус студентки-заочниці запитав її: «Так ви панна, чи пані?». Від такого питання у студентки, яка не знала різниці між змістом слів «пані» та «панна», від здивування округлилися  очі, і вона, ніяковіючи, аж зарум’янилася…

У 90-ті та нульові роки  вже ХХІ століття сформувався особливий склад кафедри, який зараз дехто вважає «золотим». Створилася так звана «кіровоградська наукова школа», яку іноді називали як «літературознавство з людським обличчям». Була рідкісна для філологічних кафедр гендерна рівність: 5 жінок та 5 чоловіків. Серед них – три доктори наук + один кандидат наук, професор, три члени Спілки письменників України. Поет-пісенник, автор пісенних шлягерів Олег Попов, крупний освітянський чиновник, у майбутньому – секретар комітету з питань освіти Верховної Ради України Олександр Домаранський.   Жінки кафедри – а вони приходили до вишу переважно із сільських шкіл як вчителі-словесники найвищого професійного рівня – попавши в таке наукове середовище, дуже швидко формувалися як учені: Ірина Руснак та Антоніна Гурбанська, наприклад, вже давно стали докторами наук.

Щорічна наукова продукція кафедри вражала: на 10-12 членів кафедри – кілька монографій та більше сотні статей.  Леонід Куценко відкривав для України (і відкрив у всій його силі та красі) Євгена Маланюка, Євген Панченко відкривав (і відкрив для України!) Володимира Винниченка. Розпочинав свої дослідження психопоетики Сергій Михида. Я наносив останні штрихи на свою концепцію системологічної теорії літературного твору. Ми не знали, що таке заздрощі – річ, як відомо, рідкісна для українців. Пояснюю це просто: всі були самодостатніми особистостями, кожний мав якусь свою родзинку, яка шанувалася та цінувалася усіма іншими.

Ми були дуже дружні, часто збиралися за столом, використовуючи для цього найменші приводи – дні народження, презентацію нової книжки, приїзд друзів-письменників з інших міст (напр., Григорія Гусейнова з Кривого Рогу). А іноді збиралися за столом і без особливих приводів – просто, щоб поспілкуватися один з одним, послухати один одного. І тут, як правило, беззаперечним лідером, або ж томадою такого зібрання ставав Василь Петрович. Він був неперевершеним. Кожне його проголошене слово – «класика жанру». І досі доводиться чути від учасників тих зустрічей спокуту: мовляв, який жаль, що  нікому не спало на думку записати ті проголошені ним тости. Пам’ятаю, як розчулилася гостя нашої кафедри, відома літературознавиця з Луцька, вислухавши слово Василя Петровича на свою честь – в ньому витончено, із вживанням прикметника «свята», обігравалося ім’я «Марія» – так звали нашу гостю. «Мені в житті ще ніхто таких гарних слів не говорив», – промовила вона, витираючи сльозу.

Для Василя Петровича робота на полі літературознавчої науки була не обтяжливим обов’язком, а органічною потребою: той десяток книжок і більше трьохсот публікацій, які складають його творчу  спадщину, засвідчують це. Особливий інтерес у нього викликала  фундаментальна для літературознавства проблема аналізу літературного твору. Ще в 90-х роках за його пропозицією був підготовлений та виданий  київським видавництвом «Радянська школа» колективний посібник «І вічна таїна слова…». Він і досі зберігає свою актуальність. Особливо резонансним стало видання посібника «Аналіз літературного твору».

Багато років Василь Петрович опікувався університетською літературною студією «Обрій». Керуючи роботою аспірантів, він ввів у світ науки низку здібних молодих учених. Серед них його учні, які не підвели його і якими він заслужено пишався – тут маю на увазі в першу чергу доцента кафедри української та зарубіжної літератури Олену Буряк, завідуючу кафедрою журналістики доц. Наталію  Фенько, кандидатів наук, членів Національної спілки письменників України Антоніну  Царук та Надію Гармазій…

А вчитель, як це добре відомо, продовжує жити у своїх учнях…

Григорій Клочек,
професор,
доктор філологічних наук

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА