Життєва ріка Дмитра АРИСТАРХОВА

Автор: Нова Газета

У щоденних турботах про день прийдешній пливе життєва ріка Дмитра Аврамовича Аристархова – єдиного із 139 Героїв Радянського Союзу, учасників Другої світової війни родом з Кіровоградщини, який і досі живий. Їхні прізвища стали символом героїзму та безмежної відданості Вітчизні.

 

Уже кілька років минуло з часу мого першого знайомства із почесним громадянином села Аджамки, до якого він завітав з Нижнього Новгорода, де живе зараз, на гостини до своєї рідної сестри Марії Аврамівни та колишнього шкільного товариша Данила Богуненка, з яким пішов у липні грозового сорок першого добровольцем на фронт.

На запрошення місцевих учнів він провів урок мужності «Ти на землі – людина!», під час якого розказував про свою активну участь у запеклих кровопролитних боях за визволення України, Прибалтики, Польщі, Білорусії, битві за Берлін. Пригадую щирі слова ветерана, звернуті до старшокласників: «Ми не думали про героїзм, а просто вважали захист Батьківщини звичайною солдатською роботою, яку треба було робити сумлінно й до кінця. Скажу більше. Жодних зірок і нагород я не чекав: просто виконував військовий обов’язок. Батьківщина для мене – це мати. Як без матері, так і без Батьківщини немає повноцінного життя». А ще розповів пан Дмитро про те, що вихідці з України не забувають про рідне слово – відкрили у Нижньому Новгороді осередок «Калинове гроно».

В одному з інтерв’ю для «Нижньогородської правди» пан Дмитро зізнався, що й зараз улюбленою стравою залишається для нього справжній український борщ як спомин про дитинство: «Де й капуста свіженька, і червоний буряк, і курятина, і часник, а ще квасоля і сало».

Народився Дмитро Аврамович у простій селянській родині 10 листопада 1923 року. Мати – Фекла Кузьмівна – була колгоспницею, батькові – Аврааму Платоновичу – довелося побувати на чотирьох війнах - Першій світовій, громадянській, фінській та Великій Вітчизняній, на якій він був тяжко поранений.

По закінченню Аджамської семирічної школи №5 кмітливий та до всякого діла тямущий хлопчина, який у 12 років вже був сільським дзвонарем, за порадою вчителя математики Петра Коваленка пристав до місцевої артілі: возив на конях зерно від комбайну на тік та на елеватор станції Медерове.

Про початок війни Дмитрик дізнався вранці під час вигону худоби на пасовище. Спочатку ніхто не зрозумів, що то за літаки з чорними хрестами на крилах пройшли над селом. А потім полетіли вниз на землю бомби. Вулицями забігали в паніці люди і страшно вили собаки, передчуваючи біду. Вже через місяць він пішов на фронт добровольцем.

Незавидною виявилася Дмитрова доля – п’ять разів помирати і стільки ж разів щоразу воскресати після поранень, щоб вижити у вирі страшної війни. Про неї нагадує болем шматочок заліза у шиї, до якого так і не зуміли дотягнутися військові хірурги.

…Січень переможного 1945 року. Під час прориву оборони ворога на Мангушевському плацдармі у напрямку Варшави взвод молодого офіцера Аристархова у складі 37 бійців знешкодив сім вогневих точок гітлерівців. Протягом двох діб гвардійці утримували плацдарм під шквальним ворожим вогнем. Передові позиції атакували водночас 15 танків, понад 200 піхотинців за підтримки авіації. Навкруги ‒ гуркіт, рвуться снаряди, горить не тільки метал, а, здається, й повітря. А коли Дмитро Аврамович залишився єдиним вцілілим із взводу, то влучним вогнем з протитанкової рушниці підбив три ворожі самохідки. А потім, вже будучи пораненим, підірвав танк, який встиг своїм останнім пострілом вивести з ладу обслугу протитанкової гармати.

Прийшов наш земляк до тями в госпіталі. А через кілька днів зайшов його провідати командир корпусу генерал-майор Ніязов, який подякував офіцеру за науку перемагати: «Спасибі тобі, старший лейтенанте, величезне спасибі. Завдяки твоїй групі десантників корпус увійшов у пробитий вами пролом. Чуєш, хлопче, ми пішли на Варшаву. А тебе командування частини представили до найвищої нагороди. Я вчора підписував нагородний на тебе. Але поки що не вітаю. Одужуй швидше».

Свою обіцянку генерал виконав. Нагорода знайшла героя. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року Дмитрові Аристархову присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Після лікування у шпиталі повертався колишній командир взводу бронебійників 117 стрілецького Лунінецького ордена Кутузова полку 23-ї стрілецької Київсько-Житомирської дивізії у рідне село Аджамку. Однак не близькість домівки туманила його погляд, а скромні могили із жерстяними та фанерними зірочками. Потемнілі від вітру та дощу, вони немовби виростали з-під землі на узбіччях сільських доріг, прямо посеред поля. Дивлячись на них, думав Дмитро Аврамович, що й він міг десь так само лежати, однак обійшли його ворожі кулі, посміхнулося фронтове щастя – прийти додому живим.

Прізвище нашого земляка вирізьблене на мармуровій стіні Історичного музею Великої Вітчизняної війни в Києві, який він звільняв від фашистів, золотими літерами вписане в залі Слави на Поклонній горі та занесене до книги «Народна слава Білорусії».

Не забувають земляки свого колишнього односельця. У 2002 році в Аджамці відбувся мітинг, присвячений встановленню меморіальної дошки Аристархову на будинку, де він народився і виріс. Не втрачають з Героєм зв’язок і Аджамський сільський голова Октябрина Левицька, двоюрідний брат Марко Линченко з Кіровограда, голова ради Кіровоградської районної організації ветеранів України Віктор Лисенко…

Анатолій Саржевський,
фото з особистого архіву
Д. Аристархова

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА