Наталія Ткаченко: сорок років минуть непомітно

Деталі

Категорія: Соціум

Опубліковано: Середа, 19 січня 2022, 11:21

Моя співразмовниця – фельдшерка Олександрівської підстанції екстреної медичної допомоги. У неї за плечима чотири десятиліття «швидкої». Її історія – про перший робочий день, проблеми й перемоги, звичні жахи і врятовані життя. Про повсякденні подвиги.

Наталія Анатоліївна Ткаченко розказує старанно. Уважно добирає кожне слово, так, щоби я могла записати готовий матеріал. Така манера дуже пасує до її вбрання: до темної кофтини і спідниці. Вона звикла мати вигляд й говорити «як годиться».

Мені треба інше. Прошу: ви говоріть, як було, як знаєте, а я запишу, як треба. Наталія Анатоліївна вірить. Поволі відкидає звичні штампи, розказує швидше і жвавіше. Історія ллється.

Перші виклики

…У березні 1978-го я закінчила училище ім. Мухіна. А з першого квітня пішла на роботу в Олександрівську центральну районну лікарню, фельдшером швидкої допомоги. Професію, до речі, я не обирала: обрали батьки.

Напередодні, 31-го, прийшла на майбутнє робоче місце. Бригада чергує. Питаю їх: можна я з вами поїду? Подивлюся, досвіду ж нема. А тут надходить виклик. Черговий фельдшер відказує: на тобі сумку та і їдь. Отак і навчишся.

Добре пригадую перший виклик. Приїхали до жінки, думали, що на серцевий напад. Але, насправд, то були проблеми з нервовою системою. Взагалі, пам’ятаю кожен випадок, якщо він хоч чимось не рядовий.

Спершу мені було важко – мабуть, перший рік. Робота страшна, нервова, постійно тримає в напруженні. Той телефон, з приймального покою, дзвонив мені день і ніч. Бувало, думала, не видержу – покину. Але ж нічого, працюю.

А все колектив – золоті були люди. Завжди чим могли – помагали, втішали, вчили (я багато в старших навчилася). Можна було спертися на когось, якщо біда. Ми разом були, як одна сім’я. Шкода, що багатьох уже немає в живих.

Був такий фельдшер – Іван Мокросноп. Він, пам’ятаю, давав завдання: у тебе на виклик таке й таке – що робимо? Я відповідаю, а він оцінює. Бувало, виправляє. Нема вже його на світі, але не згадати гріх: Іван Явтухович багато чого навчив.

Багато ще залежить від водія. Я спершу працювала в денній бригаді. Водієм був Володимир Кулик. Людина дуже надійна, ще й добряк із добряків. Не пам’ятаю, щоби хоч у чомусь відмовив, що б я не просила. Помагав, і багато. Скільки ми пацієнтів удвох перетягали!

Історії боротьби

Аж році, мабуть, на шостому я трохи «ввійшла в колію». Не звикла, ні, – до болю і смерті не можна звикнути. Але вже стало трохи легше працювати. Хоча й донині я нервую через кожен виклик. Знаєте, всяке буває.

От, пам’ятаю, викликали нас у село, на пологи. Взимку. Приїхали. Сидить жінка, одягнена, у куртці, готова їхати в лікарню. Питаю: а дитина де? Та жінка мнеться. А я дивлюсь – ослін стоїть, а під ослоном – миска, з водою, а в тій воді – новонароджене, у кризі. Добре, що личком догори, бо тільки личко й видно.

Я за ту дитину: дістала з миски, розтираю, роздихую, аж доки немовля не почало кричати. Тоді вмотала – і в лікарню. Пощастило: після того в немовляти навіть температура не піднялася.

Скільки такого було, що я людей із того світу вернула – усього не згадаєш. Іноді й сама не знала як: були «безнадійні» випадки. А треба просто робити. Боротися, поки ще є за що. Я й боролася.

Довго була старшим фельдшером. Років, мабуть, десять. А це серйозно: старший відповідає за роботу всієї швидкої. Контролює роботу фельдшерів, водіїв. Веде всю документацію, табелі, списує медикаменти тощо. Зараз думаю: як я це все тягла?

Настали дев’яності – зникло все. Не було пального – машини стояли – навіть ліків не вистачало. Доходило до того, що несли на роботу власні медикаменти, з дому. Рятували людей, чим мали.

Всяке було і з ліками, і з транспортом, до речі. Оце, хіба що, кіньми не їздила, а так і на таксі, і різними машинами. Бувало, і за власний кошт. Ми якось про те не думали, що це родині збиток, абощо. Не так, як зараз.

А потім полегшало. Десь із двотисячних мали ліки, мали й пальне. Ретельно звітували, але мали. Багато що змінилося з того часу. Скажу вам, що більше навіть на краще, ніж на гірше.

Реформи й перспективи

У 2013-му році станцію швидкої перевели до Кіровограда. Повністю відокремили від Олександрівської лікарні – відтоді ми належимо до різних організацій. Радикально змінилося ставлення до служби, до нас, як працівників. Нарешті ми почали робити лише свою роботу, ту, що стосувалася викликів.

Скажімо, десь відтоді вже не ми, а диспетчери в центрі приймають перший «удар» пацієнтів: прохання, погрози, всілякі скандали. Я їм дуже вдячна й дуже співчуваю, бо за сорок років роботи різне чула. А нам тепер надходить лише необхідна інформація.

На тлі реформи якось непомітно настала пенсія. Звичайно, з запізненням, бо саме підвищили пенсійний вік, але я не поспішала. Знала, що однаково буду працювати далі. От як відчую, що несила – тоді й піду.

До речі, ковід мало не змусив мене піти. Спалах епідемії став шоком для нас усіх, і, до того ж, ми всі перехворіли. А ще зросло навантаження, не лише фактичне, а й нервове. Стало страшно за рідних: я ж їм можу «принести» з роботи.

Зараз наша робота – великий ризик. Люди скаржаться на одне, а ми приїжджаємо – інше, пневмонія. Підозра на ковід. Не знаємо, чи захворіємо, чи обійшлось. А тим часом реформи тривають.

Навесні нам видали два телефони: звичайний та смартфон. Мені їх дали до рук на початку зміни. Сказали: тримай, на ходу розберешся. А я до того не користувалася смартфоном.

Спершу розгубилася. Що це таке? Виїхали – тисну на кнопку, приїхали – тисну, помогти людині не можу, аж доки на все не понатискаю. А як нема зв’язку? Або той телефон зламався? Пізніше, правда, зрозуміла, що в цьому є сенс.

Спочатку мала питати молодих колег або й телефонувати до диспетчерів. Але розібралася з часом. До речі, цікаво вийшло: уже ми самі всьому навчилися, а тоді запустили навчальні курси.

Це теж був виклик, адже в моєму віці важко вивчити щось нове. Старе б не забути (усміхається). Однак я розуміла, що треба, бо хотіла працювати далі. Я ще люблю свою роботу, навіть таку важку.

Тепер не планую кидати. Знаю, що не буває легких робіт. Але якщо справді любиш те, що робиш, то й сорок років минуть непомітно.

Тала Черепова, фото  з архіву Наталії Ткаченко

• < Попередня
• Наступна >