Переселенка із Херсона: «Нехай колаборанти й окупанти тремтять від страху!»

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Із Світланою ми в Кропивницькому познайомилися випадково. Рідний Херсон вона залишила через два місяці окупації. Спілкувалися з нею саме в той час, коли російська пропаганда вчергове активно ширила новини про проведення на окупованому півдні України «референдуму» про входження до складу росії. І деякі її фрази дають надію, що спротив херсонців не дасть йому відбутися. Ну й, звісно, її розповідь – історія жахів життя в окупації. Ім’я співрозмовниці змінене з міркувань безпеки.    

   

Місто у більш-менш звичному режимі працювало до останнього – доки майорів синьо-жовтий прапор на міській раді, каже переселенка. Тероборона й трішки інших військових трималися п’ять днів. Проте їх було надто мало, багато виїхали. Одна із причин – відсутність, як вони казали, достатньої кількості засобів для захисту міста. В одній з частин командир нібито сказав своїм підлеглим: «Біжіть хто як може!» Військові навіть особисті речі й документи кидали у частині, аби швидше виїхати до Миколаєва. Також місто залишили інші силовики – прокуратура, СБУ й поліція.

– Тероборона намагалася захищати місто… Їх розстріляли в парку. Усіх, – крізь сльози говорить жінка. – Не знаю, із чого по них стріляли – шматки тіл лежали розкиданими. Десять днів не давали хоронити їх… Був у нас керівник обласного СБУ, його прізвище точно не пригадаю (йсовірно, йдеться про В’ячеслава Савченка – Ред.), у перші дні вторгнення він з’явився в Кропивницькому, де його і взяли. Я була шалено щаслива, тому що під його прикриттям в Херсоні чинилося багато гидоти. Той самий відомий зрадник Стремоусов працював під його прикриттям. Виїжджати ми вирішили, коли вже… Спочатку колаборанти АТОвців здали: шукали їх по всьому місту, вибивали двері, болгарками замки зрізали, вивозили з мішками на головах! Наставало розуміння, що невдовзі можуть прийти і по нас.

За кілька днів після приходу орків, продовжує Світлана, у місті почався дефіцит ліків і харчів – люди одразу зметикували зробити запаси, доки щось залишалося в продажу. Годинні черги на двісті-триста людей, пошуки продуктів від самого ранку – все це жінка порівнює із діями голодного вовка.

– За два, щонайбільше три тижні в магазинах їжа закінчилася, – каже Світлана. – Були лише консервовані зелений горошок, кукурудза й квасоля. Це страшно! Гуманітарку у них ніхто не брав. Вони її тицяли, змушували брати, намагалися зняти когось з місцевих на відео із «подарунками». Дійшло до того, що ходили по ринках і просто розкладали її на прилавки. Херсонці часто збирали «гуманітарку» й знімали на відео, як її спалюють. Ширили все це в мережі, щоб засвідчити – Херсон не продається. Водночас процвітало мародерство від місцевих. Я ще можу зрозуміти бідних людей, але не тих, котрі разом із харчами крали одяг і вантажили у дорогі автівки…

Містяни регулярно ходили на мітинги, їх розганяли світло-шумовими гранатами, пострілами з автоматів… Люди ховалися – ніхто не бажав потрапити до лікарні за відсутності в місті ліків. Крім того, медзаклади окупанти визначили «військовими об’єктами», до яких нікого з цивільних відповідно не пускали.

– У перші дні заходу окупанти блукали під магазинами й випрошували їжу,  клянчили хоч щось, «хоч цукерочку дайте». І, знаєте, були бабусі, які жаліли їх, «вони ж діти, шкода їх». Ці «діти» убивати нас прийшли, а їм «шкода»…

Ці ж під’їзні бабці здавали – з невеликого розуму або навмисно – росіянам у цивільному, де хто живе. А цікавилися вони, звичайно ж, не пересічними херсонцями. І потім часто ці люди зникали.

Удома у Світлани два місяці ночами не вмикали світло – причини так чинити були. У місті траплялися жахливі випадки, коли у відповідь на скинуті із вікон «бомби» (херсонці цілили по ворожій техніці консервацією, камінням абощо, щоб показати, що їм тут не раді) виродки відкривали вогонь по квартирах, і закінчувалося це трагічно.

– Довго не хотілося виїздити, – веде далі монолог жінка. – Ходили на роботу. Але ми так втомилися – не передати словами, яка гірка та окупація. Живеш як у клітці. Мої діти жодного дня не виходили надвір. Почав зникати інтернет. Натомість з’являлося російське телебачення. Дехто дивився його, ми не дивилися, щоб не нервувати… Українські канали ловили лише через супутникові тарілки. Їхати вирішили в один момент, нічого особливого не збираючи. Гадали, на місяць-півтора виїдемо. Взяли дещицю речей, трохи заморожених харчів, консервів. Виручило й те, що працівники автозаправок, розуміючи, що на них чекає грабунок, просто роздавали продукти людям безкоштовно. А ще місцева птахофабрика не могла годувати курей – орки заборонили завозити корми. Тож директор вирішив роздати людям птицю.

Слово за слово – ми із Світланою порушуємо тему підпілля. Вона розповідає, що від самого початку з’явилися хлопці, які, ризикуючи життям, перевозили зброю по місту, навіть через ворожі блокпости, щоб скористатися нею в належний час. Жінка розповідає, що нині в підпілля зброя не лише із запасів ЗСУ та інших силових структур, заздалегідь прихована, а й російська. Дістали партизани її у цікавих місцях, але де саме, розповідати не на часі…

– Я не думала, що так буде, але коли надходить інформація, що то розстріляли, то підірвали орків чи зрадників, зрозуміла, що це наші партизани. І я знаю тих людей… Ми їм допомагали, дуже ризикували (жінка зі зрозумілих причин не розкриває, хто ці «ми»). Зараз росіяни обшукують приватні гаражі, човнові станції – шукають схрони зброї. Але наші хлопці в рідному місті знають не одну схованку. Тож нехай колаборанти й окупанти ходять, озираючись і тремтячи від страху! Херсон став ще більш патріотичним. До речі, цих виродків щиро дивує, що «русскогаварящіє» херсонці русскім зовсім не раді, м’яко кажучи.

Дорогою до вільної території родина Світлани подолала приблизно 25 блокпостів окупанта. Зайди не хотіли випускати херсонців, готуючи їм роль живого щита, упевнена співрозмовниця. Її знайома, наприклад, залишила рідне місто лише з четвертої спроби.

– За два місяці я з ворогами не спілкувалася жодного разу. Тому уявити не могла, як поводитимуся з ними на блокпостах. Я їх просто ненавиділа! Налаштовувала себе не стриманість… Майже на кожному посту вони канючили харчі. За порадою знайомих купили в дорогу цигарки. Їхали напередодні Великодня, тож домовилися, що всі ми – родичі (у путь Світлана з чоловіком взяли попутників за оголошенням), що їдемо святкувати Пасху. Гарно вбралися перед виїздом. І коли на постах оглядали нас, багато хто з них щиро дивувався нашому гарному вигляду: «Ви всі такі красиві. Куди їдете, навіщо?» А я у відповідь зухвалила – «В Україні всі такі!». Але в душі клекотіли зовсім інші слова. Геть усі «визволителі» випрошували їжу. Давали, і цигарки теж. Це переважно рятувало від ретельного огляду. Колона, в якій їхали, нараховувала, за підрахунком Світлани, кілька тисяч осіб.

Через стрес Світлана не пам’ятає всі деталі шляху. У пам’яті закарбувалося кілька яскравих епізодів. Біля одного із сіл Херсонщини їх добре обшукали. Чоловіків змусили роздягтися повністю – дивилися, чи є патріотичні татуювання. Тут трапилися їм і кадирівці. Коли під час огляду авта жінка відчинила багажник, пролунали довгі автоматні черги… Світлана запитала в росіян, що сталося. «А це хтось себе неправильно повів. Розстріляли», – почула у відповідь. «Ростріляли?!». «Ну так. Буде іншим урок»…

На постах стояло багато «еленерівців» та «деенерівців». Останні залишили чи не найгірше враження, якщо доречно так сказати, адже ненавидить усіх їх, каже переселенка. Їх, на відміну від ОМОНу, Росгвардії, «Беркута», ставили подалі від великих населених пунктів – це сміття, очевидно, самі росіяни за людей не вважали і зневажали. «Республіканці», що прикметно, виставляли між «офіційними» постами свої мініпости, де купки «солдатів» випрошували їжу й випивку.

– Я постійно допитувалася, звідки вони. Один мене добив. Стоїть бруднючий неголений засцика – зразковий алкаш з-під паркану. І видає: «Я – с Деенер. Я восемь лет ждал, чтоб к вам зайти…» У мене серце закалатало! Мені стільки хотілося йому сказати! Та ти за ці вісім років хоча б дізнався, що вже існує мило, асвабадітель! Коли ми наших хлопців зустріли на вільній території – всі, навіть ті, хто після боїв, – чисті, охайні, усміхнені. Вони інші! Не тому, що наші, а тому що вони такі і є!

Світлані запам’ятався ще один із «ДНР». Молодий симпатичний хлопчина. Коли вона йому наважилася нагадати, що він з України, той знітився і при всіх промовив «Я не хотів…». З’ясувалося, що він один з тих тисяч донеччан, яких силоміць змусили захищати «Родину», – студент, спійманий на вулиці. Світлана побажала йому залишитися живим. Але додала: яким чином рятуватися – вибір за ним. Вони один одного зрозуміли, вважає жінка. Це єдиний, кому вона повірила й кого по-материнськи пожаліла.

Ще один закарбований у пам’яті епізод шляху – проїзд через «до зубів» замінований міст вже перед вільною територією.

– Сліз вже не стримувала, виходила й кожного обіймала-цілувала, – зі слізьми на очах згадує жінка перший український блокпост. – Усі приховані харчі віддали хлопцям – мені вже байдуже були, що ми їстимемо потім. Але вони соромилися, не хотіли брати, мовляв, це ж ви з окупації.

Для мене така радість була дати їм хоч щось, віддячити…

Кіровоградщина зустріла херсонців гостинно, душевно. На в’їзді представники якоїсь благодійної організації одразу запропонували поїсти. Дали вареників, налили компоту, принесли фрукти, ліки… Світлана від такого прийому розплакалася.

– Кропивницький мені сподобався. Такий хороший, затишний. Хоч, звісно, є мінуси. Одразу ж постала проблема житла. Мали гіркий досвід: власник найнятої квартири виявився жадібним і скупим. Але щоб не жити на вулиці, довелося платити 17 тисяч гривень за місяць. Притому, що гарячої води не було, духовка й кран води не працювали… Зараз із житлом уже більш-менш – винайняли будинок… Ваше місто – найбагатше місто в Україні, напевно. Я помітила, що в Кропивницькому вода з пошкодженого водопроводу може текти 10-12 днів. Я в шоці від цього! В нас такого немає. Витрати води лягають на споживачів, підвищення тарифу буде постійним. Це ненормально.

На останок бесіди мова знову заходить про херсонське підпілля.

– Я багато вам можу розповісти про нього. Але це вже буде після Перемоги…

Фото з мережі Інтернет

 

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА