Янголи-охоронці Донбасу: історія порятунку цілого батальйону з-під Волновахи

Автор: Нова Газета

Від початку повномасштабного вторгнення росії в соціальних мережах чи не кожен пост має військову тематику. В цих дописах волонтери збирають воїнам кошти на дрони, зброю, одяг, рідні – на лікування та реабілітацію, громади пишаються нагородами, які захисники отримують за свої бойові заслуги, або ж оголошують жалобні дні за тими, хто вже ніколи не повернеться.

 

Серед некрологів і прохань закинути на картку 10 гривень ми перестали помічати хороше. Важливі людські історії, в яких наскрізним лейтмотивом читається одне – ми стоїмо до кінця за своє та своїх, й сама доля нам в цьому допомагає.

До початку великої війни Євген Чайка зі Знам’янки був звичайним пенсіонером, інвалідом війни третьої групи з 2015 року. В мирний час займався домогосподарством, за можливості допомагав волонтерам та госпіталю, куди при необхідності привозив продукти. Колишнє життя Євген залишив у дорозі, де його й застала війна.

«Двадцять четвертого лютого я їхав у електричці з Кропивницького. Раптом почув вибух, зателефонував військовому товаришу, який сказав, що їх обстріляли, так я зрозумів, що почалася війна, – пригадує чоловік. – Двадцять п’ятого числа я вже був у військкоматі, мене призвали в 56-ту окрему мотопіхотну бригаду, а наступного дня вже був на передовій».

Я запитую, як попри інвалідність його забрали на війну, і у відповідь чую втомлене зітхання. Пан Євген каже: у його військовому квитку стоїть печатка про те, що він підлягає призову першої черги, оскільки має неабиякий військовий досвід.

«Воював в Афганістані, потім була АТО, служив у 17 батальйоні 57 бригади, який тоді у 2014 році тільки-но формувався. Виконували разом з побратимами бойові задачі, нас, афганців, ставили в приклад для молодих хлопців, ми їх навчали тому, що самі знали. Потім я отримав контузію під час мінометного обстрілу, так потрапив додому на лікування», – розповідає воїн.

Потрапивши знову на фронт у 2022, обороняв позиції біля Донецька, аби не допустити підступу російських військ. Там Євген Чайка познайомився зі своїм майбутнім командиром Сергієм Майданюком, з яким його відправили до Новопетриківки, що під Волновахою. Додає, що згадуючи це село, в пам’яті виринають 17 градусів морозу й страшне відчуття голоду, а ще обстріли градами, мінометними установками та танками тоді, коли потрапили в оточення. Саме в той момент командування прийняло рішення виходити. Першою це зробила група Сергія.

imageСергій Майданюк та Євген Чайка

«Під час боїв у Новопетриківці отримав поранення, коли до нас підійшла російська артилерія й вдарила градами, але я все рівно залишався на позиціях. Завдяки Сергію понад тридцятьом його підлеглим вдалося вийти з позицій цілими й майже неушкодженими. Його знання та розум врятували нас», – по-чоловічому стримано відповідає чоловік, хоча за цією стриманістю приховано набагато більше.

Розповідає, що їм пощастило, адже у лісосмузі під час своїх переміщень знайшли пакет з копченою куркою та баклажку води. Згодом, коли потрапили в село Новомайорське виснаженими від голоду, невідома бабуся дала їм шматочок сала, яйця та хліба. Через зневоднення чоловікам було дуже важко проковтнути суху їжу. Євген був поранений, йти далі коштувало надзусиль.  Проте якась невидима сила все ж рухала втомлених захисників, давала їм можливість йти далі.

«У мене була пробита нога, порвані сухожилля, я йшов крайнім у колоні, замикав її. Відставав від неї метрів на 200-300, таким чином прикривав побратимів, а коли вони відпочивали, то наздоганяв їх. Вночі тяжко йти, знаєте, не видно ям, каміння, своєї групи і куди вона йде. Виходили три дні, пройшли понад 50 кілометрів. Так вдалося вийти на свої позиції, звідки потрапив до госпіталю», – згадує чоловік.

Згодом Євген дізнався, що його командир під час обстрілу втратив ногу. Схвильовано каже, що переживав за Сергія, чекаючи, поки той вийде на зв’язок. У 2014 чоловік врятував з-під обстрілів свого побратима, якому відірвало обидві ноги, тож добре знає, як це може зламати людину.

80

Спілкуючись із 38-річним командиром Сергієм Майданюком, відчуваєш, що пережите анітрохи не зламало його. Живий та дзвінкий голос ніби дисонує з тим, що він розповідає про вихід з-під Волновахи.

«Тоді ми з іншим полковником виводили бійців двома групами, в нього вона складалася з 43 людей, а довів він лише 17 бійців, а моя нараховувала 38 з пораненим Євгеном. Дійшли всі.  Постійно рухалися, я не давав ні собі, ні їм замерзати. Так мене навчили у Хмельницькій воєнній прикордонній академії. Пройшли непоміченими 55 кілометрів. Ночували у занедбаній хаті на краю села Новомайорське, в якому було понад 200 російських бойовиків. Вранці командування дало наказ в жодному разі не заходити в те село, а ми вже встигли там переночувати й піти далі», – із запалом в голосі каже Сергій.

Він упевнений, що саме завдяки знанням, які отримав під час навчання в академії, і зміг вивести свою групу на безпечну територію.

Ногу Сергій  втратив під час прямого контакту з російськими військовими.

«Вони були на відстані приблизно 15 метрів… Поранення отримав від міни, яка розірвалася поряд. Півтори доби лікарі боролися за мою ногу, але її довелося ампутувати. Але нічого, чекаю на встановлення протеза, потім відразу назад, мені немає заміни», – каже чоловік.

8

Сергій Майданюк біля трофейного танку, який наразі воює проти рашистів

Спокійний голос командира змушує вірити в те, що янголи-охоронці існують, що саме вони були невидимим супроводом для його батальйону, адже 56-та бригада зробила все можливе, аби захистити Донбас.

А поки Євген рихтує своє здоров’я, Сергію належить пройти операцію зі встановлення протеза, аби потім знову повернутися назад у військовий стрій. Бо Донбас чекає не на «освободітелей», а на своїх янголів-охоронців.

7Фото з будинку в Новомайорську

Віта Банташ

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА