Де починається війна, і де вона закінчується?

Автор: Нова Газета

Доброго дня, редакціє «Нової газети»! Надсилаю для можливої публікації нотатки своєї доньки, яка живе і працює в Донецьку. Вважаю, що такі враження, очищені від політичних оцінок, вкрай важливі для читачів. Із повагою Михайло Арошенко, журналіст зі стажем, м. Дніпропетровськ.

 

Донецькі враження

Як вижити у місті, де триває війна? Знайти в ньому своє місце. І тоді жодні бомби, залякування і всілякі погрози не зможуть змусити людину надовго покинути своє місто.

Мало того, все те, що для «не донеччанина» здається страшним: позбавлення звичного комфорту, закриття бутиків, тимчасові відключення води, світла, опалення, для справжнього донецького жителя – це можливість випробувати власні сили.

Зустрічаю в аптеці свою знайому – завіду-ючу. Живе вона на околиці, практично на лінії фронту. «Що, – запитує, – не поїхали? Вирішили терпіти до кінця?». А сама посміхається. Дивуюся її витримці. А потім її колега мені якось каже: «Вікторію бачила? Так для неї труднощі – це свято».

Не дивують автобуси, переповнені пасажирами, які виїжджають з Донецька. Але як пояснити великий зустрічний потік людей, які прагнуть повернутися до міста, котре обстрілюють?

А ще для пенсіонерів дуже важливий момент отримання продуктової допомоги від різних фондів. Багато людей діляться цими пайками зі своїми дітьми. І для більшості – це можливість поспілкуватися один з одним.

Із бабусею актуальну тему обговорювали: як приготувати консерви «кілька в томаті», які з гуманітарною допомогою отримують. Рідко у кого шлунок справляється. Знайшли корисний рецепт – злити томат, додати ложку манки і зробити рибні котлети!

Правила нового етикету

Тепер у Донецьку стало хорошим тоном тихо, майже беззвучно зачиняти двері та вікна. Якщо дверима хряснули, відразу сусіди запитують: «Що це, вибух був чи двері грюкнули?».

І якщо дізнаються, що то двері, полегшено зітхають. Все-таки на один вибух менше!

А барабанити пальцями по столу – це і зовсім неприпустимо. Адже цей звук нагадує роботу «градів».

Кращий спосіб не чути вибухи – це раніше лягти спати. Тоді, принаймні, є шанс не почути віддалені. А так у донецьких слух дуже загострився. Люди досвідчені можуть точно визначити «вхідний» це вибух або «вихідний». Тобто, до нас летить чи від нас...

Коли говорити музам?

У  Донецьку народився тост: «І все-таки, чому риба живе у воді? – Тому що це її будинок! – А чому донеччанин не покидає своє місто? – Не хоче! Так вип’ємо за здоров’я молодих і мужніх духом людей, які вміють любити свою Батьківщину!».

А якщо серйозно, то донеччани іноді виїжджають з міста. Ось декілька причин. Видима – перевести в готівку гроші, спробувати щастя в соціальних фондах, відвідати рідних і друзів. Невидима – відчути знову, який красивий Донецьк, як допомагають його стіни, як вміло зроблені його дороги, які витримують навіть бронетехніку. Тільки звук від руху коліс змінився – як на злітній смузі...

Поверталася до Донецька з радістю. По дорозі познайомилася з талановитою жінкою-педагогом – ровесниця моїх батьків. Викладає в музичній школі 50 років, має знаменитих учнів по всьому світу, одна з її найталановитіших учениць – дівчина без кисті правої руки – прийшла в дитинстві навчитися хоч чого-небудь, наприклад, співати, а стала піаністкою, переможцем конкурсу «Таланти України», вийшла заміж.

Рідкісний дар навчати дітей. Мою нову знайому попросили написати підручник, поділитися унікальним досвідом. Рік роботи – підручник готовий до видання. Але тут війна. Пенсій немає, грошей, щоб видати підручник, – теж... Як  допомогти? Адже кажуть, що коли вибухають снаряди, музи мовчать? А може, це саме той час, щоб музи заговорили?

У Донецьку новий тренд – працювати в підвалі!

Дивно, але сьогодні, якраз до початку зими випав перший сніг. Діти відразу раніше дорослих помчали його зустрічати. Хто з лопатками, хто на санках. Ми тільки снідати зібралися, а вони вже й снігову бабу виліпили.

Радість ця і дорослим передається. І нічого, що знову «бахає» десь не дуже далеко. Снаряди ж мало не кожен день в місто прилітають, а сніг у цьому році вперше!

І ніби в мирний час, сусіди вийшли килими на снігу почистити, а на дорогах уже і снігозбиральні машини щосили працюють.

Вирушила в перукарню, салон біля центральної площі. Чуємо – «бахкає». Кажу своєму майстрові: «Добре, що салон в підвальному приміщенні!». Вона посміхнулася: «Так, це зараз у Донецьку новий тренд – працювати в підвалі!».

Кожен день радію тому, що маю

Якось усі відразу ввічливішими стали, терплячими. Із деякими сусідами раніше могла і посваритися – тепер привітно вітаємося. Коли рами  повилітали після вибуху «точки У» (в цех на хімзаводі потрапило), так за годину всі сусідки з віниками та совочками повиходили – прибирати розбиті шибки, чоловіки рами поставили на місце, а ЖЕК і скло вставив.

Сьогодні у черзі постояла за квитком на автобус. Швидко, ніхто не лається. Таке відчуття, що сили економлять. Як звикли економити на всьому іншому.

Відразу всі зайві потреби відпадають. Якщо раніше  шукала, що б ще в гардероб додати, то зараз дивлюся – все є, нічого не потрібно. Хіба що синові новий светр зв’яжу. Студент все-таки.

Кожен день радію тому, що маю: в сім’ї мир, світло, газ, опалення, ліфт працює. За інтернет і телевізор заплатила вчасно, хоча телевізор зараз майже не дивимося – економимо сили на емоціях.

Від новин все одно нікуди не дінешся. Вчора подруга розповіла, як, намагаючись врятувати від обстрілів у Донецьку вагітну доньку, батьки вивезли її в мирне село, а там жінку розстріляли п’яні солдати...

Де починається війна і де вона закінчується? Помічаю, що почала сприймати війну, як щось звичне. Ставлю знайомому ченцеві питання: «Чому зараз я себе почуваю простіше і природніше, ніж у мирний час?».

 «А тому, що ми не помічаємо тієї внутрішньої лайки, яку завжди веде з нашими душами лукавий. А зараз все прийшло у відповідність – і внутрішня лайка, і зовнішня війна», – відповідає він.

Яким він буде – новорічний салют в Донецьку?

Скільки відкриттів ми зробили за час війни! Для людей, які звикли до комфорту, відключення води – відчутний удар. А тут прицільні влучення по водонасосній станції. На кілька днів води не стало. І ось диво – вийшли з чоловіком з порожніми баклажками набрати воду хоч із Кальміусу (знаменита з історії в минулому судноплавна річка Калка, але зараз – майже струмочок), а знайшли з Божою допомогою в центрі Донецька справжнє джерело – джерело найчистішої питної води, яке добрі люди дбайливо огородили.

...Таке звичайне взимку явище – бурульки. Ось і у нас в Донецьку потепліло, на дахах загрозливо зависли важкі крижані «снаряди». Дивлюся, кран працює на вулиці, підлітки видивляються. Ну і я підійшла... У колисці робочий збиває бурульки з даху. Поруч ділянку, куди він ще не доїхав, дбайливо обгородили. Війна – це ще не привід для того, щоб люди від нещасних випадків страждали.

Наближається Новий рік. Вже почали зустрічатися, хоч і нечасто, люди з ялинками, та й першу новорічну гірлянду побачила.

У магазин зайшла сім’я з маленькою дитиною. Хлопчик з радісним пожвавленням намагається розповісти, які чує вибухи. Батьки кивають: «Це салюти, синку!». У торговому залі відразу стало тихо, покупці задумалися кожен про своє.

Яким він буде – новорічний салют в Донецьку? Що будемо говорити дітям?

Юлія АРО

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА