«Моє серце – сталь, моя кров – Азов»

Автор: Нова Газета

У Музеї мистецтв відкрилася виставка «Моє серце – сталь, моя кров – Азов», присвячена загиблим під час оборони Маріуполя воїнам. 

 

Кропивницький став шостим після Полтави, Черкас, Білої Церкви, Києва та Хмельницького містом, де відкрилася експозиція.

Загалом на виставці представлено 178 світлин загиблих, п’ятеро з яких з Кіровоградської області: Євген Смоляков (позивний «Ойген» із Олександрії. Загинув у травні на території Азовсталі, посмертно нагороджений орденом «За мужність»), Юлія Зубченко («Сирена», народилася у Світловодську, працівниця медслужби полку «Азов», загинула на Азовсталі при потраплянні у бункер бомби. Нагороджена орденом «За мужність»), Андрій Барський («Бек», доброволець, який пішов служити у 18 років, бажаючи потрапити до полку «Азов». Мріяв про доньку та власну справу. Загинув 27 березня, нагороджений посмертно орденом «За мужність»), Алла Порплиця («Вігман», родом із села Павлиш Онуфріївського району. Загинула 8 травня під час бомбардування, а чоловік потрапив у полон), Дмитро Рейниш (позивний «Рекс», закінчивши школу в Гайвороні, навчався у київському спортивному ліцеї, працював тренером. З 2020 року служив у «Азові», загинув 31 березня під час евакуації поранених. Йому був 21 рік. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.)

Кошти на друк фотографій зібрали родини загиблих, хоча в експозиції представлені світлини не всіх полеглих, а лише тих, чиї родини дали дозвіл.  Виставка змонтована у залі сакральних мистецтва на тлі маскувальною сіток, сплетених співробітниками музею. 

– За роки роботи музею було чимало пропозицій зняти ікони, але жодного разу заклад на це не йшов.Сьогодні вперше в сакральному залі новий іконостас – іконостас героїв, – зазначила директорка музею Тетяна Ткаченко.

У відкритті виставки взяли участь і мами загиблих азовців, ініціаторки мандрівної виставки Оксана Куцоконь і Анна Дерев’янко та Руслан Рейниш – батько загиблого Дмитра (позивний «Рекс»). Їхні промови та витримка вразили усіх присутніх, підтвердивши їхні слова про кров-Азов та серце-сталь. 

– Ми – родини полеглих героїв – намагаємося вчитися жити заново, нести пам’ять про наших рідних. Тепер назавжди наші серця сталеві, в нашій крові тече «Азов». Я переконана, що безліч книг будуть містити історії кожного з них. Кожен із них заслуговує на це. Гарнізон «Маріуполь» зробив для нашої країни неможливе, і до останнього подиху вони були вільні. Найголовніше, щоб наших героїв пам’ятали, шанували, не забували ні на мить. Завдяки ним ми тут у безпеці. Віримо в Перемогу і ЗСУ, – сказала Оксана Куцоконь.

Анна Дерев’янко, мама єдиного сина, який не вагаючись пішов захищати державу, розповіла, що Сашко дуже любив дітей і усвідомлення того, що росіяни можуть скоїти зло дітям, причиняло йому біль: 

– Понад усе він боявся, що окупанти прийдуть сюди, боявся полону та окупації для всіх українців. Сьогодні кожен українець є азовцем, кожен, хто не здається, є героєм. Ми маємо бути сталевими і витримати все це, щоб Україна жила. Якщо ми не впораємося, то наші герої помруть… Моя дитина завжди казала: «Жити можна». Жити не просто можна, жити треба. Але жити треба з пам’яттю. Герої вмирають у той момент, коли про них забувають…

Насамкінець своє ставлення до ворога висловив Руслан Рейниш: «Ми на своїй землі, гріха на нас немає, вам не місце на нашій землі, – сказав батько загиблого. – Я проклинаю тих, хто в росії благословив цю війну…»

 

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА