Фронтове олів’є та дитячі малюнки: як волонтери Krop:hub створюють для ЗСУ новорічний настрій

Автор: Нова Газета

Три роки тому у Кропивницькому заснували громадський простір «Krop:hub Кропивницький» як продовження волонтерського руху «Серця Матерів» та «Ветерани війни Кропивницького». Відтоді понад 30 волонтерів щодня шукають, фасують, збирають та відправляють допомогу для воїнів ЗСУ.

 

Про нього писали сотні журналістів, його називали вуликом і мурашником, але увійшовши сюди, відчуваєш це місце як щось полярно інше, щось, що неможливо пояснити словами, а тільки відчути. Ніби саме тут тебе, втомленого й «чужого», завжди чекають, аби допомогти. Ніби тут і є оте славнозвісне місце сили, десь між камуфляжною формою, втомленим військовим та теплою рукою, яка дає йому шкарпетки, каструлі, серветки… все, що він попросить.

Пізніше співзасновниця хабу Інна Колпак окидає спокійним поглядом величезну кімнату, де то тут, то там з'являються й зникають силуети людей, мимохіть посміхається й називає все, що довкола, домом.

«Ми існуємо з 2014 року. Це не просто приміщення, волонтерський хаб чи чотири стіни, в які ми приходимо щоранку. Це воістину святе місце. Мій дім. Іноді мені телефонують, питають, де я, не задумуючись відповідаю, що вдома. Чую з того боку слухавки здивоване, а коли на хабі будеш, сміюсь, бо я в ньому і знаходжусь», – розповідає жінка. 

Інна одна з небагатьох людей, яка відносно спокійно згадує про своє 24 лютого.

«Я була така зла, не було ні страху, ні чогось подібного, але якою ж злою я була. Та як вони посміли, ти диви. Це не зламало нічого взагалі, зробило тільки міцнішим. Ми вже багато років волонтеримо, механізм допомоги військовим налагоджений часом і досвідом. Буквально наступного дня ми вже працювали в наметі на Козачому острові. Там місце просто вдале. Та і якби не було взагалі зв'язку, острів став би пунктом зустрічі для всіх. Знаєш, думала тільки про одне, аби дітей кудись відправити і, не хвилюючись, робити свою справу далі. Проте пізніше й за це заспокоїлась, вони в мене сильні й сміливі»

Отак, дивлячись в небесно-сині, опромінені теплом очі, ти раптом розумієш, чому всі довкола кличуть її Ма. І волонтери, і відвідувачі хабу, і дорослі чоловіки у формі грубим басом тягнуть оте «Ну Ма», коли Інна робить «зауваження» щодо їхньої несерйозної поведінки перед гостями.

Двоє військових, сміючись, граються ліхтариками у темряві. Мимоволі задивляєшся на це дійство, думаєш про те, хто вони і яка їхня місія в цьому святому місці.

«Ми сьогодні збираємо машину на Бахмут. Це наші водії. В одного було поранення, йому вже не можна на фронт, для бойових дій, скажімо так, не годний», – пояснює Інна.

Дивуюсь, чому ж тоді він не сидить вдома, невже немає нікого, хто б міг виконувати цю роль.

Інна дивиться на військового, який пробігає повз, й додає: «А ти спробуй йому заборони».

Бачу купу пакетів та коробок по кутках хабу, десь виблискує малесенька ялинка. Наближаються свята, задумуюсь, чи можливо святкувати Новий рік там, де навколо пекло, чи на часі це взагалі, або ж варто відкласти будь-які свята та емоції на потім, на Перемогу.

«Авжеж ми намагаємося їм створити новорічний настрій, – каже Інна. – Куди ж без цього. До стандартного асорті з допомоги додаємо дитячі малюнки, отакі маленькі ялинки. Шукаємо в магазинах шапки новорічні, тільки не бутафорні, оті, що з Дідом Морозом, а з вушками тигра, наприклад, чи кота, чи будь-якої тваринки. Це підіймає їм настрій. Варто жити з емоціями, життя не стоїть на місці. Бувало таке, що волонтери доїжджали до певного місця і ставали, бо далі були обстріли, а хлопці все рівно їхали до нас, бо тут же гостинці. Ооо, знаєш, як вони чекають на новорічні дитячі малюнки, як потім бережуть їх. Навіть коли змінюють дислокацію, то забирають їх з собою, турбуються, бо ж діти підписують аркуші, можуть адресу написати свого чи особисті дані. А ще можемо їм зробити олів'є, тільки без заправки, аби не зіпсувалося при транспортуванні. В цілому створюємо їм новорічний настрій, як можемо. Судячи з їхніх відгуків – виходить».

Згадую за суперечки в суспільстві щодо того, чи варто святкувати тут, в тилу, коли хлопцям на «нулі» так важко.

«Треба тоді відповісти на запитання, заради чого ж вони там воюють і що виборюють для нас. Мабуть, заради нашого життя, наших посмішок в бою відстоюють нашу волю і щастя. Вони аж ніяк не хочуть, аби ми тут тільки те й робили, що горювали й плакали, то їм не допоможе. Я не підтримую святкування на площі, бо це небезпечно і занадто. Однак зібратися в колі рідних та друзів, зробити щось для ЗСУ, а потім провести цей час з користю для себе не буде зайвим. Головне – не надто вдарятися у святкування і просто не забувати про хлопців», – відповідає волонтерка.

До Інни вкотре прийшов військовий з довжелезним списком потреб, вона знімає окуляри, кричить кудись в темряву, запитуючи, чи є в них необхідні речі. В чоловіка надзвичайно втомлені очі, й він по-дитячому, ніби соромлячись, переминається з ноги на ногу. Проте Ма завжди допоможе, як вона каже «Немає – знайдемо–привеземо».

Виходячи з хабу, бачу жінку, яка пробігає повз будівлю, скрушно кажучи комусь в слухавку про те, що знову немає світла і вона не може так більше, бо в таких обставинах неможливо щось робити. Озираюсь на місце, з якого тільки-но вийшла. Через кілька годин люди-титани повезуть таким самим «гостинці». Бо не важливо, є світло чи ні. Десь в Бахмуті чекають на малюнок дитячих долоньок і готуються хоча б якось відсвяткувати Новий рік в самісінькому пеклі.

Віта Банташ

 

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА