Про бірчанську трагедію не сільського масштабу

Деталі

Категорія: Соціум

Опубліковано: Середа, 18 січня 2023, 11:42

На Кропивниччині сталася трагедія: 11 грудня 2022 року пожежа вщент знищила дерев’яний храм Миколи Чудотворця у селі Бірки. Чим же він був цінний і що відомо про церкву, якої вже немає? 

Храм був унікальною пам'яткою історії і культури та джерелом православної вiри. Це майже єдиний храм Олександрiвщини, який не зазнав знищення архітектурного комплексу та внутрішнього iнтер'єру будівлі протягом майже двох з половиною століть. 

Одним із найдавніших документів, де міститься опис храму в с. Бірках, є візитація окремих церков південної Київщини 1726 р., що знайшла своє місце в найстарішій серед відомих книг - збірки єпископських візитацій під заголовком «Visitatio Generalis Esslesiarum Dіоесе: Lеороlіеns, Наliсіеn; 

еt Camenecens: рег Podoliam еt Ukrain: іn Palatin: Вгасlаvіеns: аd аnno 1726 аd аnn: 1733. Тоm 1», виявлена І.Крип'якевичем і опублікована мовою оригіналу. 

Про будівництво храму в 1864 році пише Л.Похилевич в книзі «Сказания о населенных месностях Киевской губернии». «Церковь деревянная, во имя Святителя Николая, до 1858 года находилась на площади, покрытой сыпучим песком, и поэтому в семь году перенесена на нынешнее место. О прежней церкви известно, что она была построена в 1737 г. на место еще древнейшей, потому что еще прежде в Бирковском приходе был священником Антоний Саперович, рукоположенный в Молдавии. Между жителями осталось предание, что на песчаных кучугурах, где и теперь остаются признаки жилищ, существовал когдато город, в коем находилось 7 церквей, но еще в первое нашествие татар город и церкви сожжены. Только ближе к речке на том месте, где стояла разобранная в 1858 году церковь, она сохранилась после татарского разорения». 

Похилевич указує дві конкретні дати: час побудови храму Святого Миколи в 1737 році і дату його перенесення на нове місце - 1859 рік. 

Церква по своїй архітектурі належала до древнього типу одноверхого українського храму. В плані храм, об’єднаний із дзвіницею, мав вигляд хреста. Можна припустити, що при перенесенні будівлі на нове місце в 1859 році була використана якась частина нового будівельного матеріалу, яким замінили старий, уже не придатний в будівництві. Проте основу храму, безумовно, становив матеріал із розібраної древньої церкви. 

За час існування храму Бог багато разів оберігав його від руйнування. В кінці 20 – початку 30 років по всій країні почалася безкомпромісна боротьба з релігією. По містах і селах закриваються і руйнуються храми, проходять арешти і розстріли священників. Газети того часу, починаючи від районних і закінчуючи столичними, наперебій призивали заборонити церковний дзвін, а самі дзвони поскидати із дзвіниць: «а если кто вздумает поднять демагогию и протест об оскорблении каких-то чувств верующих… мы дадим отпор всем мракобесам». У 1930 році заборонили дзвонити  в храмах Москви, а слідом і по всій «совецкій» країні.

Храм у Бірках в ХХ столітті тільки дивом вдавалось зберегти від знищення. Першого разу храм закрили в горезвісних 1932-1933-х роках. Група войовниче налаштованих активiстiв-«безбожників» ходила по селу i збирала підписи людей за знищення храму. Та люди на той час виявили завидну солідарність, ніхто не поставив свій підпис. Через рік храм знову відкривають.

Храмова ікона «Святитель Микола Чудотворець». дерево, левкас, темпера. сусальне золото, об’ємне різьблення, 17 ст. Оформлення виконане поверх іконописного зображення (ймовірно 16 ст.)

З 1933 році Рада праці і оборони СРСР приймає секретне рішення «Про заготовку дзвонарської бронзи в IV кварталі 1933 року». Під гаслами боротьби з релігією і класовими ворогами, а також з закликом збирати кольоровий метал на індустріалізацію країни дзвони скидали з дзвіниць і відправили на переплавку або металолом. В Бірках активісти не в силах зруйнувати храм, знімають із дзвіниці дзвони i відвозять їх на залізничну станцію Фундуклiївку, щоб відправити на переплавку. Найбільший дзвін, діаметр якого був близько метра, за свідченнями старожилів був розбитий при падінні з дзвіниці. Та біда знову обійшла стороною, дзвони так i залишились у Фундуклiївцi. До того часу з’ясувалося, що через високий вміст олова в бронзі дзвони мало підходили для потреб індустріалізації.

У 1937 році храм закривають удруге. Мотивом для закриття стає престарілий 70-річний настоятель храму протоієрей Григорій Приходько. Його звинувачують в агітації віруючих не йти на перший сталінський перепис населення. Зразу ж після його проведення священника арештували та забрали до Єлисаветградської тюрми, де він і був розстріляний 14 січня 1938 року. На той час уже були розстріляні іще два священники району – з Підлісного і Олександрівки.

Панікадило, білий метал, скло. 19ст

Щоб запобігти знищенню храму, тогочасний голова Першобірчанської сільради Артем Брайко та голова колгоспу «Нове життя» прийняли мужнє рішення: в храм завезли посiвматеріал, а посередині храму поставили віялку i проводили «яровизацію» зернових. Ікони та інші церковні раритети знесли в алтарну частину та закрили чим змогли від пилу. 

Зерносховищем храм залишався до початку Другої світової війни. В цей скрутний час церква зазнає найбільших втрат культових предметів та творів мистецтва. Втрачена церковна бібліотека (де були й рукописні фоліанти), старовинні ікони, частина дзвонів. 

Під час німецької окупації церковний комітет храму Святого Миколая отримує дозвіл на відкриття храму i відновлення богослужіння. Отримують дозвіл i на повернення дзвонів. Восени 1941 року церковний староста Василь Досужий разом із групою односельців привозять i укріплюють на дзвіниці 5 дзвонів. А вже в 70-х роках два жителі Бiрок роблять подарунок церкві – на дзвіницю повертається шостий дзвін. 

Всі дзвони, що знаходилися на дзвіниці храму Святого Миколи Чудотворця, були пам'ятниками історії та культури. На п'ятьох дзвонах зовнішня поверхня декорована рельєфними одно- i трилінійними пасами, стилізованими рослинно-геометричними орнаментами та барельєфними зображеннями Пресвятої Богородиці, святого Миколи Чудотворця, Святої Трійці та дат виготовлення: 1776, 1814, 1816, 1865 i 1878 роки. Крім того, на одному із дзвонів вигравіруваний напис: «Сооружон в слободу броварки до Х.Р.Б.Матери старанием при владетеле той же ц. ятеолоре бутовскому и си стефане заводскому целе общество старалось». На початку 2000-х років на дзвіниці з’являється сьомий, найбільший дзвін – подарунок землякам від Б.Кузика.

Лишилося лише намолене місце

І ось тепер, в кінці 2022 року, перед самим Різдвом, шоковані жителі з села і району приїжджають і мовчки дивляться на згарище, де раніше стояла церква, старовинна пам’ятка архітектури, намолене місце. Люди задаються питаннями: в кого піднялася рука на обітування Бога, як так, що не змогли зберегти чудову перлину Тясминщини? Чому церква була без охорони, чому запізно подзвонили в МНС, чому вогнегасники не змогли врятувати споруду?

Поки що на питання «чому і хто» немає відповіді. Відкрито слідче провадження, по- свіжому опитані свідки, люди, причетні до церковного життя, і місцева влада. Влада села і жителі висловили припущення про причини пожежі і причетних до страшного злочину. Проте чи це чиїсь злочинні наміри, чи причини халатності тих чи інших людей, поки що невідомо, будемо чекати висновків слідчих органів. Будемо сподіватися, що ця справа не ляже «під сукно» в слідчих органах.

Одначе сьогодні, поки Україна жертовно бореться за державність і виживання українців як нації на фронті, в тилу країни знищується потужний пласт української духовності. Це не трагедія села чи району, це трагедія державного рівня. Якраз за цю духовність, культуру та історичну спадщину проливають кров тисячі українських патріотів. 

Я не знаю про мотиви того чи тих мерзотників і злочинців, що знищили храм, проте я думаю, що знаю співучасників злочину і причини, що привели до нечуваної біди. Співучасниками злочину є всі жителі села, і нині живучі, і ті, кого вже немає на цьому світі. На мені також лежить велика частка громадської відповідальності, хоча я не часто навідувався до батьківської оселі.

Із здобуттям Україною незалежності в 1991 році бірчанський храм почали переслідувати неприємності. Кожний рік-два почали в храмі мінятися попи. З відходом кожного з них з храму безслідно щезали й церковні раритети. Приїхавши на батьківщину, я став свідком зняття з посади вже п’ятого за рахунком священника Володимира (Сошина). Декілька жителів села звернулися до мене з проханням відновити справедливість і повернути на посаду незаконно усунутого настоятеля, яким була незадоволена частина сільської громади. З’ясувавши причини усунення і поговоривши з ієреєм Володимиром, я з сільськими делегатами поїхав на аудієнцію до тодішнього владики Кіровоградського й Олександрійського Пантелеймона. На наше прохання владика сказав своє «Ні». Але потім зазвав мене одного в кабінет, спитав, чому я приїхав оскаржувати його рішення. Мною ж керувала думка про збереження храмового комплексу. Як тоді здавалось, це зможе зробити тільки постійний священник, який буде служити людям протягом тривалого часу, коли люди, храм і село стануть йому родиною. Владика запитав, чи всі названі мною критерії підходять до особи Сошина. І я сказав фатальне – «так». Владика тоді запевнив, що подумає, невдовзі Сошина повернули до служби в храмі.

Рушники з церкви с. Бірки. вишивка хрестом, 1950 рік.

Я подружився зі священником, по можливості реставрував церковні ікони, а з наближенням святкування 2000-го ювілею Різдва Христового розробив технологію зварювання розбитих дзвонів. Два великих дзвони вже більше як три десятиліття висіли на дзвіниці, один був розколотий, а в іншого відбитий великий шмат (який дивом зберігся). Дзвони були зняті з дзвіниці, настоятель храму Володимир благословив богоугодну справу. У реставрації були залучені не тільки парафіяни храму, а й багато інших людей, які відгукнулись допомогти. Дорога реставрація проводилась на ремонтній базі газокомпресорної станції і була виконана якісно і в короткий термін. Всі монтажні роботи, реставрація та транспортування дзвонів були виконані безкоштовно, як жертва Богу, усіма причетними до цієї події людьми та організаціями. У велику Пасхальну ніч вже шість дзвонів благовіщали вірян про цю радісну подію. Наша сім’я постійно брала участь в оформленні території та храму. 

Та з кожним приїздом і відвідуванням храму розчарування настоятелем ставало все більшим. Зразу з церкви щезло напрестольне Євангеліє 18 століття (віддав на ксерокопіювання), потім встановлення нетипових по архітектурі пластикових вікон (зате бабам тепло), надалі щезли рушники середини 20 століття, потім – алтарний срібний трьохсвічник, подарований Раєвськими до днини «вошествия на престол Николая ІІ самодержца» (віддав комусь на реставрацію) і т.д. 

Жителі села стверджують, що багато ікон були замінені копіями, надрукованими на широкоформатному принтері. Та головна проблема, що ні парафіян, ні ревізійну комісію, ні інших служителів, як і просто жителів села, ці втрати якось мало хвилювали! 

Вже після отримання Україною Томосу і відділення від Московської патріархії я звертався до Сошина з проханням переходу до УПЦ Київського патріархату, але, на жаль, не знайшов порозуміння в цьому питанні. 

Після багаторічних судових тяганин приход таки перейшов від МП до УПЦ, з’явився новий священник і новий церковний комітет. 

А вже в 2022 році було зняте церковне панікадило 19 століття (на реставрацію і щоб не було пожежі). 

І от пожежа таки сталася, храм згорів майже дотла. В перший день з емоцій – тільки відчай та туга за втратою історичного коріння бірчанських родин. Знову передивляючись відеокадри згарища і те, що зосталось з церковного майна (обвуглена скриня, металеві решітки з вікон, старинний замок від згорілих вхідних дверей), виникає багато запитань. Так хто ж посмів спалити Божий храм? Можливо, то прокляті послідовники МП? А можливо, справа не у вірі або й не тільки у вірі? Можливо, храм загорівся досить «вчасно», щоб сховати недостачу церковних та історичних цінностей? Злочин завжди тягне за собою новий злочин?..

Невідомо, яка буде відповідь слідчих та правоохоронних органів. Але як буде, ще побачимо, а вина лежить на всіх нас, і якщо будемо й надалі мовчати, то будемо плодити все нові й більші злочини...

Віктор Кірман

В статті використані фотографії 

з архіву сім’ї Кірман

• < Попередня
• Наступна >