Вторгнення. Найдовший день року

Деталі

Категорія: Соціум

Опубліковано: Четвер, 23 лютого 2023, 11:05

Ми спали. Просто спали і не знали, що ворог перейшов кордон.

О 06.00 задзвонив будильник. Розплющила сонні очі. Вимкнула звук. Він ще спав. Він ніколи не чує будильника. Я сама завжди Його буджу. Пригортаюся, проводжу долонькою по щоці, цілую і шепочу на вухо, що вже час вставати. І цей ранок нічим не відрізнявся від інших.  

Я роздивлялася вміст холодильника, коли із ванної почувся телефонний дзвінок – лунала та сама «Ми з України». Він любить хорошу українську музику. Доносяться короткі уривки фраз. Він вилітає в коридор. Чую – відчинив шафу, щось дістає, шарудить. До Нього: 

– Що сталося?

– Тривога!

Похапцем збирає якісь речі. Не снідає – немає часу. Підсуваю йому кілька яблук в сумку. Бере. Цілує. Іде. Якби ми тільки знали, що це був останній на багато місяців вперед ранок, який ми зустріли разом, сонні і щасливі. 

ЗУвімкнула телевізор: «Росія обстрілює українські міста. Залишайтеся вдома – житлові квартали найбезпечніші». Бомблять Бориспіль, Харків, Запоріжжя, Херсон, Чернігів… Не вірю. Шкірою пробігли мурахи. Руки тремтять, а серце так гепає, що аж у вухах боляче. Очі ріжуть і мружаться – тиск скаче, відчуваю це.

Гул. Кинулася до вікна. У небі летять літаки – один за одним мелькають своїми сивими крилами. І я відчуваю, як сивію всередині. А вулиця забита автівками. Утворилася велика пробка. У дворах снують люди з торбами.

Знову дзвінок. 

- Сонце, збирай речі. Це вторгнення. Ви маєте поїхати з міста. 

- Я не хочу. Все буде добре. Це не надовго!

Мовчить. Важко дихає. 

- Речі збирай! Сім’ї військових першими потрапляють під удар! Їдь, я обов’язково за тобою повернуся. 

Я збираю. Один за одним приходять повідомлення зі школи і садочка – дистанційне навчання на невизначений термін.

Розбудила дітей, зібрала зошити і підручники. Беру дітям теплі штани і кофти. Навіть не думаю про весну, про кофточки і вітровки – ми ж їдемо тільки на кілька днів, максимум на вихідні. Я була в цьому впевнена. На 100% впевнена.

Діти лупають здивованими оченятами, ловлять новини з телевізора, завалюють питаннями. Вмикаються сирени. Бачу страх в очах:  «Мамо! Там люди виїжджають! Там машини! Всі тікають! Мам, літак!!! Там літак!»

Де мої краплі від серця? Відшуковую приховану між спеціями пляшечку. Один, два, три, п’ять… 

Горло давить біль, а я давлю його, щоб не вилазив, щоб не показувався. Сідаю за стіл. Листок паперу. Пишу. Тремтять руки, тремтить серце, весь світ тремтить навколо. Виливаю на білий папір всю свою любов і віру – в Нього і в Перемогу. «Не знаю, коли ти це прочитаєш, але вірю, що скоро знову повернешся в нашу квартиру, побачиш послання від мене і знатимеш, з яким болем я їду – не хочу, не згодна, але роблю так, як Ти просив».

Їдемо.

Ще ніколи не бачила стільки машин на дорозі. Всі тікають з міста. При цьому – ні совісті, ні поваги до інших людей і водіїв. Обганяють, підрізають, сигналять, пруть, мигають фарами і махають кулаками крізь скло. Злі і перелякані. 

Стоїмо у довжелезній пробці. Хтось терпляче чекає, хтось обганяє по узбіччю. Є такі безсовісні, які просто пруть по зустрічній смузі, не зважаючи ні на що.  Чую позаду сигнали. Одна з вантажівок виїжджає на зустрічну смугу, щоб не дати таким паскудникам обганяти чергу. А вони все пруть, аж попід дерева їдуть.

Крики попереду. Легковик, який прогнався повз нас по зустрічній, вперся в іншу вантажівку. Нахабний водій сигналить, щоб його пропустили. Далекобійник непохитний. Обоє виходять з машин. З легковика вискакують ще троє молодиків з битками, кидаються на далекобійника. Валять на асфальт. Б’ють просто посеред дороги. Всі на одного. Здається, ще мить, і вони витягнуть пістолети і почнуть стріляти. З інших автівок, які ближче, вискакують чоловіки і розганяють бійку. Бідний, бідний далекобійник виповзає з кювету. Моє серце обливається кров’ю, як і його розбита голова і лице.

Господи… і це не окупанти. Це свої…

На трасі, далеко від міста, рух трохи жвавіший. Їдемо вже 60 км/год., а не 5, як через населені пункти.

Я знала, що Він теж вже поїхав. Кудись, де вороги. Просив не хвилюватися. «Я поряд. Я завжди буду поряд», - заспокоював під час крайньої розмови по телефону. 

І чим далі ми від міста, чим більше дивлюся на вщент заповнені автівками дороги, тим сильніше здавлює горло, тим  важче дихати і тримати в собі сльози. Здається, от-от не втримаюся і все вирветься назовні. Не можна. Тут діти. Не можна. 

Де Він? Куди? Коли повернеться? Коли це закінчиться? А це ж тільки початок… Перший день вторгнення.

Погляд чіпляється за колону військової техніки, що зайняла все узбіччя. Хтось сидить, хтось курить… щось чекають. Їдемо повз із пішою швидкістю. Вдивляюся у хлопців у формі, наших захисників… Господи, хлопчики, на вас одна надія. Розглядаю обличчя з надією впізнати рідне. Десь там і мій. Де? ДЕ?

«А-а-а, бідолахи! У них «Урал» обломився», - виводить із роздумів голос батька. Бачу кількох бійців, які топчуться навколо вантажівки і поглядають на хлопця, що лежить під нею. Він щось роздивляється, пробує руками, смикає, а тоді повільно виповзає з-під машини. Широка спина, міцні руки, чорне смоляне волосся з короткою армійською зачіскою… Як же схожий на мого…

«А це не Наш?» - питає батько, і я розумію, що не одна я шукаю поглядом.

Аж різонуло всередині. Він встає з асфальту, обтріпує руки, а я припадаю поглядом до вікна і… Мабуть, відчув мій погляд. Обертається! Очі в очі! Не мій. Такий схожий, але не мій. 

Остання крапля. Усе, що переживала, відчувала і давила в собі з самого ранку, з боєм проривається з глибини душі, різко обпікає горло й обливає обличчя гримасою болю. Відвертаюся. Ховаю лице, ховаю очі, щоб ніхто не бачив, щоб не знав, як же мені БОЛИТЬ! РВЕ! РОЗРИВАЄ ЗСЕРЕДИНИ! Самотня сльоза, мов зрадниця, виривається й повільно сповзає щокою. Не випущу більше. Не покажу. Заганяю їх назад, глибше, до самої душі – хай поплачуть там разом у темряві, щоб ніхто не бачив.

Мабуть, це найдовший день війни, який залишився у пам’яті з точністю до секунди. Зачинила двері, стояла якусь мить у тиші. Не могла зрозуміти, що ж сталося…

 Світлана Листюк

• < Попередня
• Наступна >