«Добре, коли ми не потрібні»

Деталі

Категорія: Соціум

Опубліковано: Середа, 29 березня 2023, 08:19

Кінологиня ДСНС Кіровоградщини про роботу з чотирилапими колегами

Аліні Хрустальовій – 48 років. Із них 30 вона займається дресируванням собак і 10 служить кінологинею ДСНС.

«У старших класах школи у мене з’явилася моя перша вівчарка. Я її дресирувала по книжках. Брала в бібліотеці, переписувала з них до зошита цікаву інформацію, купувала журнали. Таким чином отримала знання з психології, генетики та фізіології тварини», – розповідає жінка.

Хобі Аліни не відразу переросло у щось більше. Отримала дві вищі освіти – педагогічну та економічну. Працювала по спеціальності, доки минуле не нагадало про себе.

«До ДСНС мене неодноразово кликала знайома. Я довго вагалася, але, врешті-решт, погодилася. Мені хотілося, аби ті, з ким я працюю, приносили справжню користь. Якщо собака врятує хоча б одну людину, то вона виправдовує своє життя і моє існування поруч з нею», – додає кінологиня.

Вступивши в ряди кінологів ДСНС, жінка освоювала нові обов’язки.

«Основне завдання – це робота з собаками, тренування, аби вони були в постійній бойовій готовності й залучені до пошукових місій. Режим роботи – 24 на 7. Тобто тебе підіймають посеред ночі – легко, це не напружує, від цього отримуєш задоволення, оскільки приносиш користь людям. Зима, мороз, сніг, ожеледиця, ми шукаємо когось – легко. Літо, пік спеки – теж легко. Для роботи я мала можливість отримати штатну собаку або ж працювати з власною. Я обрала другий варіант», – пригадує жінка.

Каже, що її Дерек «родом» з єдиного в Україні кінологічного центру ДСНС, який знаходиться в місті Ромни Сумської області.

«Там працювала знайома, яка допомогла підібрати собаку з гарним родоводом, адже при виборі пса треба звертати увагу на здібності його батьків. Так-от, мені зателефонували з центру, сказали, що вже є цуценята. Я певний час сиділа спостерігала за тим, як вони себе поводять. Мені було важливо, аби цуценя було активним, з гарним нюхом. Таким чином обрала Дерека й забрала до себе. Так він став моєю собакою, а я його людиною», – розповідає Аліна.

Аби тварину допустили до роботи в ДСНС, вона має пройти першу атестацію у віці півтора року, яку перескладає щороку впродовж майбутньої служби. Під час неї собака разом з кінологом отримує певну оцінку, яка засвідчує, що вони мають право служити далі.

«Наразі в кінологічному центрі ДСНС – дві собаки. Вони навчені на пошук живих людей. Це надзвичайно важливо. Одна тварина не може поєднувати в собі дві пошукові місії. Допустимо, якщо під час пошуків на завалах, де час йде на секунди, собака позначить не живу людину, десь можуть не встигнути врятувати живу. Тому в наших собак навіть немає такого досвіду. Ми працюємо лише по живих. Вже після нас заходять собаки з іншою місією. На території нашої області не відбувається техногенних завалів, однак Дерек навчений пошукам такого типу, аби в разі необхідності ми могли допомогти іншим регіонам країни. В нас завжди напоготові тривожний рюкзак», – каже Аліна.

Чотирилапий працівник ДСНС, яким став Дерек після чергової успішно складеної атестації, коли у цьому виникає необхідність, залучається до пошуку людей, котрі заблукали. У вільні дні – тренується, аби покращувати свої навички.

«Часто губляться діти, літні люди. Зона пошуку – ліси, яри, поля та інші непролазні хащі. Умовно ділимо територію на квадрати й розпочинаємо пошуки. Собака шукає втомлену людину, виснажену. Коли знаходить загублену людину, лягає на землю та гучно гавкає. Дає нам знати про свою знахідку, а лягає, бо так психологічно легше для того, кого він знайшов. Заблукала й без того налякана, і гавкітлива німецька вівчарка на дибах поряд може тільки погіршити становище. Пошукова операція вважається 100-відсотково вдалою, коли ми знаходимо людину, однак позитивним результатом є й протилежна ситуація. Коли ми не знаходимо людину, ми все рівно скорочуємо масштаб пошуків для інших служб. Тобто, обстеживши той самий ліс, ми даємо зрозуміти, що треба шукати далі», – деталізує кінологиня.

На рахунку 9-річного Дерека чимало непростих пошуковиї операцій, поранень, тренувань, змагань та досягнень. Він отримує зарплату кормом, проводить вихідні з улюбленою людиною, гуляючи в парку, навідується до дітей та школярів, аби показати улюблені трюки, ну і, звісно ж, забрати свою порцію обіймів. Щасливий, коли знаходить свою ціль, і нетерплячий, коли доводиться довго сидіти без діла, а Аліна…

«Ви знаєте, так добре, коли ми з ним не потрібні. От оце щастя. Коли нас не викликають, значить, у всіх все гаразд. Хоча коли й стається щось, точно впевнена, що ми з ним все переживемо. Разом. Ми з ним вже не такі молоді: йому – 9, мені – майже 50, і вже трохи не такі жваві, як він – 2, а я – 20 років тому. У нього прихоплює серце, а в мене – тиск, і обоє регулярно шкутильгаємо, коли даються взнаки старі травми. Однак ми й досі легко дамо фору більшості наших однолітків.

А коли включаємось в роботу, забуваємо і про вік, і про самопочуття. У нас одна робота на двох. І одне життя на двох. Дерек. Моє серце».

Віта Банташ, фото надані співрозмовницею

• < Попередня
• Наступна >