Розповім про свого дідуся Леоніда Івановича. Його прізвище Владико, за походженням воно білоруське і означає «всевишній».
Історія життя мого дідуся дуже цікава. Він народився в селі Федорівка Кіровоградського району, виховувався в багатодітній родині (мав двох сестер і брата). Його батько, мій прадід, Іван Андрійович, пройшов усю Велику Вітчизняну війну і дослужився до майора.
Мій дідусь у свої неповні 17 років уже був у Сибіру. За покликанням душі працював у 1955-1966 рр. на комсомольсько-ударному будівництві «Абакан – Тайшет». У 1965 р. Леоніда Івановича призвали до лав армії і одразу направили у школу зв’язку, де він провчився півроку і яку закінчив з відзнакою. Потім він був відправлений на космодром Байконур в якості зв’язківця, де бачив багато запусків різних орбітальних ракет. Після служби в армії дідусь вступив до будівельного технікуму в Кіровограді. Потім заочно навчався в Одеському будівельному інституті, закінчивши його також з червоним дипломом. Після інституту працював начальником проектно-сметного бюро у тресті «Кировоградбуд».
Згодом дідусь зустрів мою бабусю, Тетяну Федорівну. Історія їхнього знайомства дуже цікава. Якось дідусь їхав в тролейбусі і раптом побачив бабусю з подругою. Молода Тетянка йому дуже сподобалася, він не захотів втрачати нагоди, щоб познайомитися. І раптом сказав бабусиній подрузі: «Ти іди, а вона залишиться!». Із кожним наступним днем дідусь все більше добивався серця бабусі. І у 1969 році вони одружилися.
Улюблене заняття мого дідуся – писати вірші. У його саморобній збірці приблизно 40-50 віршів. Дідусь каже: «Почав писати вірші, коли народилася донька». Це моя мама, Олена Леонідівна. Дідусеві вірші різноманітні за тематикою: від ліричних до іронічних, від патріотичних до гумористичних. Коли Леонід Іванович пише, щось вигадує – його очі сяють. Він живе цим. А я з великим задоволенням читаю його твори. Його вірші ‒ «Победа» (1984 р.) і «Во имя жизни» (1981р.) ‒ були опубліковані в газеті «Маяк комунізму».
За своє життя дідусь прочитав близько 2200 книг! Пригадує, що іноді читав і ночами при гасовій лампі. Навчався мій дідусь винятково на одні п’ятірки. Коли моя мама була маленька і ще навчалася у школі, його табель з оцінками висів над її столом.
Мій дідусь дуже веселий, добрий та чемний. Завжди по життю йде з оптимізмом. Але життя склалося так, що Леоніду Івановичу зробили складну операцію, і зараз він не може голосно розмовляти. Не зважаючи на все, що він пережив, дідусь, як і завжди, залишається життєрадісним. Його життєве кредо: «Треба триматися і знаходити вихід з будь-якої ситуації!».
Також дідусь цікавиться політикою. Мені стало цікаво, як він ставиться до сучасних подій в Україні. Ось що він відповів на моє запитання: «Був би молодшим – неодноразово долучався б до всіх мітингів на Майдані. Сповідую демократичні принципи. За єдину і неподільну Україну. Дуже хочу, щоб ми, нарешті, ліквідували монополію олігархів і принесли бідному, багатостраждальному народу України мир, радість, прекрасне майбутнє, негайно припинили війну. І вітаю всі зусилля нашого Президента Порошенка в пошуках рішення цього життєво важливого питання. Хай буде мир в усьому світі!».
Я пишаюся своїм дідусем! І дуже його люблю. Зрозуміла, що таких людей, як він, дуже мало, я повинна рівнятися на нього. Попри складнощі в житті, він залишив може і маленький, але слід в історії нашої країни. Він завжди прагнув і прагне прориватися тільки вперед. І навіть зараз, коли втратив голос, він живе, радіє і усміхається. Як на мене, це велике досягнення!
Влада Захарова,
учениця
Комунального закладу «НВО» ЗНЗ І-ІІІ ступенів
№16-ДЮЦ «Лідер»
Кіровоградської міської ради