Ігор Давидов: Навіть боягузи й негідники мають право на існування, але вони не мають права на наслідування

Автор: Нова Газета

Кіровоградець Ігор Давидов – керівник компанії  «Акведук», яка займається виробництвом питної води. Однак усе ж частіше про Давидова (до речі, члена Національної спілки журналістів) згадують як про автора політичної сатири. У 2013 році вийшла його книга «IQ, або Час провідника». Одночасно Ігор Анатолійович створює сюжети для мальованих історій – коміксів на тему взаємин народу і влади.

 

Його проект «КоміксПерековка» сприймають по-різному. Одні схвалюють і чекають продовження, інші вважають забавкою. Як би там не було, але ним зацікавились українські видавництва. Більше того, за сценарієм одного з коміксів  вже створюють мультфільм у форматі 3D. Як політичні реалії можуть надихати на творчість, Ігор Давидов розповів під час інтерв’ю «Новій газеті».

– Колись я мріяв стати журналістом. Але, на щастя, не склалося.

– Чому не склалося?

– Причин декілька. У тому числі, треба було системно навчатися, аби стати журналістом. А я – людина такої «системності в безсистемності». Так я відчуваю світ. Я вважаю, що він складається з хаосу, як уявляли древні. І кожен  вибудовує свій власний світ. Кожна людина бере з цього хаотичного складу будматеріалів певні компоненти і вибудовує свою модель. Саме через це і відбувається боротьба за владу – за побудову власного світу.

– Судячи з досвіду України, влада чомусь не цікавить порядних людей?

– Ми повинні дуже обережно поводитися зі словами. У світі немає нічого зайвого і ми маємо бути вдячні людям, яких називаємо негативними. Вони займають якусь нішу і від цього у світі тримається повний баланс. Навіть боягузи й негідники відіграють у світі свою роль і мають право на існування, але вони не мають права на наслідування.

– Цікаві, як для представника практичного бізнесового середовища, роздуми. І тому ви вирішили поділитися ними зі світом?

– У кожного в житті є власний шлях. Спочатку було просто неприйняття цього світу, юнацький максималізм. А потім кількість перейшла в якість, почалися зміни в судженнях: «Що ми маємо? Як жити?». Поступово вибудовувалася схема побудови світу, яка дозволяє мені якщо не спати вночі, то принаймні лежати із заплющеними очима.

– Сьогодні серед більш-менш заможних людей вважається гарним тоном займатися письменництвом. Одна моя знайома вважає себе поетесою і не шкодує коштів на видання книг, які ніхто не читає. Навіщо це вам?

– Розумієте, раніше, у 70-80-ті роки минулого сторіччя, було престижно бути поетом чи письменником. Це були канали, які об’єднували громадське життя. Поети й письменники мали величезну владу над суспільством. Окуджава, Галич, Висоцький,  Бродський, Євтушенко – це була видатна плеяда. Видатні люди народжуються у видатний час. Сьогодні слово є засобом побудови власного світу. Я не маю влади над світом, але я маю владу над словами і з їхньою допомогою можу побудувати світ.

– Судячи з усього, політиків ви не надто шануєте.

– Ну як вам сказати… Вони нам потрібні, оскільки повинна бути структуризація суспільства. Її вибудовують практично всі, і політики в тому числі. Але, на відміну від багатьох людей, вони претендують на абсолютну істину і нав’язують своє уявлення про неї. Як тільки вони промовлять слово «якщо», одразу ж з’явиться сумнів, який позбавить суспільство руху. Перш за все, треба чітко усвідомлювати, чого хочуть українці. Як свого часу писав Джеферсон: «Що таке щастя? Це рух до щастя». Важливо пам’ятати ще один момент: рух до щастя обмежується тривалістю людського життя. По суті, вся моральність утримується на усвідомленні неминучості смерті – природного фіналу життя. Це має спонукати людину розміряти кожен свій вчинок думкою: «Як я вчинив сьогодні з огляду на вічність?». Є певний міраж, який називається «щастя». Але якщо кожен день країна відчуватиме позитивні зміни – це і буде шлях до щастя. Нехай цей крок дуже маленький (а він і не повинен бути великим), аби не доходити до кінцевої точки. Тому що на кінцевій точці людину завжди чекає розчарування.

– Чи на користь Україні зміни, які відбулися останнім часом у її політиці? Може, вся біда в тому, що наша політична еліта деградує?

– Ця тенденція спостерігається не лише в Україні, а й в усьому світі. Нещодавно в одному з ефірів прозвучала справедлива думка про те, що зараз немає видатних політиків. Чому немає таких постатей, як Тетчер, генерал де Голль чи Рональд Рейган? Тому що змінився час. Зараз немає людини, здатної прийняти кардинальне рішення. Чому? Тому що рішення такого немає. Раніше існували, наприклад, письменники талановиті і нездарні. А зараз виникла ціла купа технік, технологій, величезна кількість друкованих видань, які заповнюють порожнечу між обдарованими і нездарами. Технічний прогрес стирає гостроту граней.

– Напевне, мало хто з політиків про це думає. Вони зосереджені на більш приземлених речах: криза, девальвація гривні, вій-на на Донбасі.

–  Я вважаю, що душа людини – це певний прилад, який дозволяє відчувати світ. Це той невидимий рецептор, який дозволяє нам передчувати те, що ми не бачимо і не побачимо ніколи.

– Цей рецептор і спонукає вас  допомагати українським воякам на сході, у той час як чимало інших людей лишаються осторонь?

–  Роблю, що в моїх силах. Може, інші люди думають, що цим повинна займатися держава. Але держава – це ми. Коли люди йдуть на війну, виникає запитання: заради кого й чого вони мають вмирати? Якщо люди вмирають за нас на фронті, вони повинні знати, заради чого це роблять. Ті, котрі перебувають у тилу, мають формувати у бійців відчуття Батьківщини. Батьківщина – це той, хто турбується про тебе і твою родину. Це наші функції, ми – єдине ціле. Без цього перемоги не буде.

– Але повернімось до розмови про політиків.

– Політики мають чітко усвідомлювати, куди вони ведуть народ. Але якщо вони це усвідомлюють, але не озвучують – це брехня.

– Але наші політики собі не належать, тому й усвідомлювати нічого не можуть. Вони просто виконують функцію ставлеників олігархічних кланів?

– А клани теж залежать! Це взаємопов’язані процеси. Я неохоче на цю тему говорю, але це ключове питання на сьогодні по відношенню до всього, що відбувається у країні. Щоб такого не було, потрібно змінювати економічний базис. Тоді зміниться і свідомість. Левова частка економіки має належати державі. Націоналізація – це питання життя і смерті.

– Ну, про це багато хто казав. І Симоненко в тому числі. 

– Я не хочу, щоб мене порівнювали із Симоненком. Це мені неприємно, тому що він – брехун, який експлуатував ідею. Суспільна власність – це дуже важливий елемент свідомості. Тому що вона не таїть у собі роз’єднаності. Немає роз’єднаності – немає озлобленості.

– Та це утопія!

- Ні, не утопія. У 2009 році Нобелевську премію в галузі економіки присвоїли американці Елінор Остром за аналіз економічного управління на основі суспільної власності. Вона довела, що суспільною власністю може керувати суспільство, а не приватний власник.

– Не думаю, що ми до цього моменту колись доживемо. Хоча, звісно, хотілося б.

– Світ складний. Із іншого боку, існують перехрестя людських знань і свідомості, які його спрощують. Це така собі дорожня карта розвитку. Вся економіка, побудова життя повинна зводитись до відчуття світу. Якщо ви відчуваєте світ крізь призму добра, світ стає безмежним. Ми не усвідомлюємо, наскільки багата цими знаннями народна мудрість. Ось взяти, наприклад, вислів: «Злоба затьмарила очі». Злість робить світ маленьким, звужує і не дає відчуття польоту.

– Як можна нейтралізувати злобу, яка сьогодні лізе на українців з усіх щілин? Погляньте, скільки озлоблених людей у Кіровограді, в Києві, на Сході…

– Ось вам і роль політиків у житті держави. Вони повинні бути дуже щирими, зважувати все, що кажуть. Щирість – це той механізм, який може впливати на суспільство. Ось вам приклад. По телевізору виступає один із політиків і каже, що в бюджеті закладене зниження податків, бо треба виводити зарплату із «сірої» зони. У той же час банка шпрот у магазині коштує 42 гривні. Виникає запитання про неймовірне напруження з метою підвищення зарплат. Який вихід із «тіні»? Тут потрібні абсолютно нові методики взаємин держави й підприємця. Інакше існує великий ризик повернення стосунків на рівень «Янукович і підприємство».

– Мабуть, ви просто розумієте космічні закони.

– Закони працюють у балансі. Ви не уявляєте, як було б сумно, коли б усі були святими! Про що тоді писати книги й картини, що досліджувати? Світ став би пісним і прісним.

– Обираючи новий шлях, чи варто зважати на те, що Україна мала надто складну історію і тяжкі умови, в яких вона перебувала впродовж сторіч?

– У складних умовах були всі країни. Не треба казати, що «от у нас найтяжче», це завжди призводить до переоцінки своєї ролі в історії. Україна – така ж країна, як і інші. Росія, наприклад, видала світовій культурі мову болю. Достоєвський, Шукшин, Висоцький, Єсенін – це все біль. Це як похідна від процесів, що відбуваються в країні. Я не вважаю Путіна розумною людиною. Його зло нетворче. Зло заради зла – зовсім непродуктивне, десь на рівні самоїдства. Підсумок подій – відображення історії в серйозних роботах художників, конструювання відчуттів. Але це навряд чи, дуже все нікчемно, а тому нерозумно. Війна на Донбасі – це помста Україні за Майдан. Із її допомогою політики хочуть нейтралізувати активну силу суспільства, яка прагне змінити систему.  

– Ігоре Анатолійовичу, про що ви мрієте? Ви вважаєте себе щасливою людиною?

– Нещодавно я сидів і думав: а чи хочу я поїздити по світу? Думаю, що і так, і ні. Коли я дивлюся на людей, я відчуваю їхній біль. Я уявляю, який тягар несуть люди, особливо молодь. І приєднувати на свої плечі до тягаря українців ще тягар французів чи, скажімо, китайців я не хочу. Я люблю споглядати річку де-небудь у тихому місці і розмірковувати. Я сприймаю світ таким, який він є. Я прекрасно розумію, що людина не може бути щасливою весь час. Неможливо безкінечно тримати ноту на підйомі. А щастя? Це не така вже й легка ноша…                       

Людмила МАКЕЙ

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА