«Ви неслись над землею, і вас колисали переможні вітри»

Автор: Нова Газета

Учасниця бойових дій, інвалід І групи Великої Вітчизняної війни, колишній стрілець-радист бомбардувальника ПЕ-2 Антоніна Пилипівна Шевельова (Кравцова до заміжжя) належить до покоління, вибитого війною, бо за статистикою з кожної сотні воїнів минулої війни, які народилися у 1923 році, живими залишилося лише троє.

 

 

Антоніна раділа, що свято її повноліття збіглося з недільним днем 22 червня 1941 року, яке вона планувала відзначити в колі подруг.

 

– Хіба могла я передбачити, що саме того дня у мирне життя радянських людей увірветься страшне слово «війна»? – ділиться наболілим співрозмовниця. – Вже з перших днів битви з фашизмом на всіх підприємствах, організаціях та установах Брянська, де жила наша родина, було створено санітарні дружини. На роботу ходили з протигазами. А з початком бомбардування міста з Москви надійшло розпорядження про евакуацію обладнання нашого заводу разом з його робітниками залізницею в Красноярськ. До місця призначення діставалися два тижні. Ешелон з обладнанням заводу розвантажували вручну на платформу залізничної станції Єнісей. Одночасно велося будівництво заводу та бараків для розселення людей. А одного дня 1942 року молодь віком від 18 до 25 років викликали з паспортами до Кіровського райкому комсомолу і повідомили про відправку на фронт.

 

Тоді ж дізналася Тоня, що їй доведеться воювати у бомбардувальній авіації. Але спочатку була медична комісія. Потому пройшла курс молодого бійця – піврічне напружене навчання у школі молодших авіаційних спеціалістів при Саранському військовому училищі до грудня 1942 року, успішне складання випускних іспитів на знання матеріальної частини та типів літаків. Після відправки на фронт дівчина була стрільцем-радистом.

«Запалали вогні за долиною синього неба»

Уже 19 грудня 1942 року Антоніна стала бійцем 5-ї бомбардувальної авіаційної бригади ВПС Північного флоту. Завдання авіаполку – захистити від авіації противника прохід союзних морських конвоїв у Баренцовому морі – було виконане. Отримала поранення у 1943 році. Лікувалася у військовому шпиталі на Кольському півострові.

 

Саме там одного разу потрапив мені на очі «Бойовий листок» з повідомленням про героїчну смерть чудової людини, яку всі ми поважали і любили – командира нашого авіаційного полку Сиром’ятникова. І так мені сумно стало від того, що вже ніколи не побачуся з ним, як і з тими моїми бойовими товаришами, які не повернулися з бойових вильотів. Аж раптом відчиняються двері й до палати заходить з гостинцем для мене командир – живий та неушкоджений. Виявляється, що він пропав безвісти, а льотно-технічний склад полку вирішив, що командир загинув.

 

Із 4 березня 1944 року по 17 листопада 1945 року сержант Антоніна Кравцова проходила службу у 12-му винищувальному авіаполку ВПС Тихоокеанського флоту. Довелося брати участь і в розгромі Японії в серпні 1945-го.

 

До слова, на ознаменування цілковитої перемоги над мілітаристською країною була заснована спеціальна медаль «За перемогу над Японією», яку отримали майже 1 725 000 осіб. Серед нагороджених була і сержант Антоніна Кравцова.

Непоказна мужність

Є таке поняття – «непоказна мужність». Це про Антоніну Шевельову, яка вже давно живе в Кіровограді.

 

Про виявлену на війні відвагу моєю співрозмовницею нагадують її ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня, «За мужність», медалі «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», медаль Жукова.

 

Серед пам’ятних дат ветеран війни згадує свою участь у літньо-осінній кампанії 1944 року, під час якої на початку листопада війська Карельського фронту під командуванням генерала армії Мерецкова у взаємодії з Північним  флотом на чолі з адміралом Головком та авіацією флоту вигнали фашистів з району Петсамо і вступили у північно-східні райони Норвегії. Тоді вона була нагороджена медаллю «За оборону Радянського Заполяр’я».

 

Антоніна Пилипівна не хизується нагородами. Вважає, що війна внесла свої корективи в біографію її покоління, що мужність і відвага тоді, як і нині, коли справжні патріоти боронять на Сході нашу землю, були і залишаються невід’ємною рисою кожної порядної людини.

 

Так сталося, що війна, яка відібрала у моєї співрозмовниці мирне життя, подарувала їй незабутню зустріч зі своїм майбутнім чоловіком – фронтовим льотчиком Леонідом Шевельовим, кавалером двох орденів Червоної Зірки, з яким ділила 38 років поспіль радість і горе. Їхні сини пішли дорогою батьків. Молодший син Сергій багато років літав на Півночі. У Кіровоградській льотній академії працює Володимир – старший син. Він заслужений працівник транспорту України, майстер спорту з авіамодельного спорту.  Пілотами цивільної авіації стали і онуки моєї співрозмовниці. Андрій живе в Кіровограді і працює в льотній академії командиром авіазагону, а ось Олексій працює за спеціальністю в авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України». Як і батько, вони є майстрами спорту України з авіамодельного спорту.

 

Таких фронтовиків, як Антоніна Пилипівна, залишилося мало, тому кожний рік життя вважається їй, як і в зоні бойових дій, за два, а то й за три. Вона не нахвалиться своїми двома синами, трьома онуками та п’ятьма правнуками, радіє їхнім успіхам і завжди бажає, як і волонтерам Кіровоградської ЗШ №29, які не забувають про неї, мирного безхмарного неба над головою та найшвидшого закінчення війни на Сході. Бо таке вже серце материнське: не може не відгукуватися на події сьогодення, а також всього того, що стосується її великої і дружної родини.

 

Прикметно, що моя співрозмовниця, росіянка за народженням, українка – душею, попри важке фронтове минуле, не нудьгує, а, навпаки, радіє життю, вважаючи, що головне для людей – це  підтримка і віра у завтрашній світлий день.

Анатолій Саржевський,
фото автора та з архіву А. Шевельової 

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА