АФГАН КРІЗЬ ПРИЗМУ АТО

Автор: Нова Газета

15 лютого ми відзначаємо день пам’яті воїнів-інтернаціоналістів, в першу чергу тих, хто виконував так званий інтернаціональний обов’язок в Афганістані, хоча за всю історію СРСР чимало наших хлопців воювало на території інших держав. Сьогодні війна прийшла в наш дім, в сім’ї тих, хто колись думав, що він воює за мир у всьому світі...

 

У біографії Віктора Андрущенка, колишнього «афганця», а нині гірничого робітника очисного забою на видобутку дільниці №5 Смолінської шахти ДП «СхідГЗК» немає нічого особливого, та й про свою службу в Афганістані він не дуже охочий розказувати, мовляв, жодних героїчних учинків не здійснював. Однак він майже два роки возив військові вантажі по розташованих в афганських провінціях заставах і військових частинах обмеженого контингенту.

Віктор народився у 1967 році, виріс і закінчив школу в Малій Висці. Там же закінчив курси водіїв при ДТСААФ, але до призову в армію півтора року пропрацював будівельником. Восени 1985 року був призваний до лав Збройних Сил, між іншим, повістку про призов зберіг дотепер. Через кілька діб дороги півтори тисячі хлопців тільки з Кіровоградської області та стільки ж із Дніпропетровської прибули в навчальний центр у місті Термезі, практично на самому кордоні з Афганістаном, до якого від «учебки» було метрів 300, не більше. Усі знали, що подальшим місцем проходження служби буде саме Афганістан. До армії Віктор знав про цю теж неоголошену війну всю правду. Справа в тому, що ще до призову він втратив двох друзів, які загинули в Афганстані – Віктора Чабана і Сергія Петрича, але думки відмовитися від служби тоді практично ні у Віктора, ні в когось іншого не виникало...

У навчальній частині хлопців почали вчити премудростям війни, причому інструктором був фронтовик ще тієї, Великої Вітчизняної війни. Після «учебки» Віктор потрапив служити до автороти Термезького прикордонного загону, доставляв пальне для мото-маневрених груп, які виконували бойові завдання в Афганістані. Каже, що нічого особливого, тільки й справи, що автомат постійно був на колінах у водія. 8 березня жорстоко обстріляли Пянджський прикордонний загін, і Віктора перевели туди, де він мав виконувати те саме, що й раніше – доставляти пальне для мото-маневрених груп і застав. До цих пір пам’ятає назви міст і провінцій, де вдалося побувати – Мазарішеріф, Кундуз, міст Хайратон і багато інших. Демобілізувався в грудні 1987 року і додому встиг потрапити ще до Нового року, а вже 15 січня пішов вчитися на муляра. Віктор Андрущенко не скористався можливістю вступити в якийсь виш, хоча в «афганців» були певні пільги. Одружився, в сім’ї народилося троє доньок, які отримали і отримують вищу освіту за батька.

У 2000 році Віктор Андрущенко прийшов працювати на Смолінську шахту, де й «дослужився» до «ГРОЗівця».

Афганістан залишився в далекому минулому, він тепер не страшний. Страшно стало зараз, коли в наше життя глибоко і гостро увійшла війна. Увірвалася вона і в сім’ю колишнього «афганця» Віктора Андрущенка. Його зять, чоловік старшої доньки Ігор Бут, родом із міста Селідового, Донецької області, отримав страшні поранення, захищаючи свою землю від російських найманців і військових злочинців, яких ми сором’язливо називаємо сепаратистами. Призваний до Збройних Сил, в АТО воював десантником. Слава Богу, він лишився живим, але спокійно жити і доліковуватися заважає бюрократична машина. Ігор вже привіз до Кіровограда, де зараз проживає із сім’єю, незліченну кількість довідок для отримання інвалідності та статусу учасника АТО, але все ще не вистачає якоїсь останньої довідки...

Війна в Україні дійсно увійшла в наше життя глибше, ніж Афганістан. Віктор Андрущенко розповідає, що перед роботою вони з товаришами довго обговорюють події на Донбасі, адже майже у кожного є хтось, хто або воює, або залишився жити на тимчасово окупованій території, і намагаються зрозуміти, що відбувається. Багатьом здається, що Україна стала розмінною картою у великій політичній грі. Чи так це, можливо, колись і дізнаємося, але головне, щоб ця, ще більш незрозуміла, ніж афганська війна скоріше закінчилася. Тепер у колишніх «афганців» зовсім інше розуміння необхідності війни, яку Радянський Союз вів на території суверенної держави. Тоді ми вирішили, що нам треба когось захищати в Афганістані, а тепер хтось вирішив, що треба «захищати» когось силою зброї в Україні.

Сергій Полулях

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА