ІСТОРІЯ ВІЙНИ МИКОЛИ «КОБЗАРЯ»

Автор: Нова Газета

Коли майстра електромереж із Голованівська Миколу мобілізували, він узяв із собою книгу, яку потім завжди тримав при собі – Шевченковий «Кобзар». Микола чудово знається на поезії Шевченка, цитує вірші, влучно прив’язуючи написані сотні років тому рядки до подій сьогодення. І на фронті взяв собі позивний «Кобзар», таке ж ім’я отримав бойовий ЗІЛ із зенітною гарматою в кузові, водієм якого був. У бою під Дебальцевим у зенітну установку поцілив ворожий танк. «Кобзар» на колесах знищений, книга-«Кобзар» згинула без вісті, водієві-Кобзарю пощастило вижити...

 

Про свої пригоди на війні старший сержант 30-ї окремої механізованої бригади із Новоград-Волинського (Житомирська область) Микола К., студент четвертого курсу Центру заочної та дистанційної освіти КНТУ, розповів під час зимової сесії, яку не встиг вчасно скласти через зрозумілі причини.

20 років тому Микола вже служив в армії. Спочатку рік строкової служби, потім – контракт на три роки. Служив у ракетних військах стратегічного призначення, роті охорони і розвідки. Звільнився з лав ЗСУ у 1999 році. Під час мобілізації, наприкінці серпня 2014-го, Миколу зарахували до зенітного підрозділу. Так вчорашній майстер електромереж став водієм зенітно-артилерійського взводу. До речі, весь взвод – 27 чоловік разом із командиром – сформовано з кіровоградців.

Кожному авто екіпаж підібрав власне ім’я. Микола свою машину назвав на честь Шевченка. Замість номерів на бамперах цього ЗІЛа написали «Кобзар», на водійських дверцятах усім відділенням намалювали портрет Тараса Григоровича (замість пензлів використали фільтри від цигарок).

 

Крим: готовність до провокацій номер один

 

– Минулої осені ми стояли на тимчасовому кордоні між Херсонською областю та Кримом, – розповідає Микола «Кобзар». – Контролювали міст ‒ єдину дорогу, якою можна проїхати через озеро Сиваш. Зенітні розрахунки несли бойове чергування, здебільшого, полювали на безпілотників, які з’являлися в небі десь раз на тиждень.

Наша головна зброя – зенітна гармата ЗУ-23-2 в кузові автомобіля. Але зенітка – зразка 1957 року, керування повністю ручне. Проти безпілотників, піхоти, легкоброньованої техніки її ще можна застосовувати, а проти реактивних літаків, гвинтокрилів ‒ ні. Будь-який бойовий гвинтокрил нас помітить раніше, ніж ми його. І візьме на приціл раніше, ніж ми його побачимо.

У нас навіть була така приказка: якщо ми стріляємо по гвинтокрилу, значить, він по нас уже вистрілив, та промахнувся…

 

На кордоні з Кримом Микола разом із побратимами стояв чотири місяці, майже щодня – в режимі повної бойової готовності зенітних відділень. Вважали, в будь-який час може бути атака з Криму. Часто окупанти провокували: вночі вимикали світло і йшли колоною техніки. А метрів за 100 до тимчасового кордону повертали назад…

 

Пекло в Дебальцевому

 

У січні зенітне відділення Миколи перекинули під Дебальцеве. Чотири зенітні відділення базувалися в Артемівську, а на бойові завдання виїжджали до навколишніх населених пунктів, які ворог намагався взяти, щоб перерізати трасу до Дебальцевого. Селища Логвинове та Луганське боронили на передовій чотири дні.

- Зазвичай, одна із зеніток нашого відділення прикомандировувалася до іншого бойового підрозділу. Постріляли – переїхали на нову позицію – знову постріляли. Якщо в небі з’являвся безпілотник – стріляли. Працювали по піхоті та мінометних розрахунках ворога, а коли проти нас пішли танчики, то вже ніяк, - згадує Микола.

Бій, під час якого він отримав поранення, відбувся 12 лютого.

‒ Ми відстріляли три-чотири пари коробів по піхоті. Машина із заведеним двигуном, двері відкриті, я слухаю команду: їхати вперед, чи назад. Стріляємо з пагорба. Відстріляли боєкомплект – спускаємося на перезарядку. Зарядили – я вивожу машину нагору, знову б’ємо по позиціях ворога. Коли в мій ЗІЛ влучили, я навіть не зрозумів, що трапилось... Машина стояла в низині, командир подав команду екіпажу розосереди-тись і подивитися по колу, чи не оточує нас ворожа піхота? Один боєць каже: піхоти немає, а із «зеленки» на нас танчики пішли. Аж раптом біля нас прозвучало два вибухи, то були мінометні міни: одна біля БТР, друга – ближче до моєї машини. Були б зачинені двері, мене б розмазало по кабіні, а так тільки викинуло на землю. Прийшов до тями, хотів повернутися до машини, а боєць з мого відділення затягнув мене за БТР та каже: «Машина без кузова і без коліс вже нікуди не поїде». Пощастило, що нікого з наших на той момент не було в кузові за гарматою, ‒ розповів наш співрозмовник.

У тому бою ніхто з його взводу не загинув, але дві зенітки хлопці втратили: «Кобзаря» та «Марго». Коли вже залишилися без зеніток, надійшла команда відходити своїми силами. Відходили пішки, слідом за двома БТР, разом із 79-ю бригадою.

- Відійшли метрів за 300, і тут побачили, що той ворожий танк поцілив у наш Т-64, позивний «Дельфін», який прикривав наш відхід. Хотів дістати того танчика, що виїхав із «зеленки», та через перепад висоти дороги не міг стріляти. Т-64 тільки виїхав на пагорб, так відразу в нього і влучило. Ніхто із хлопців не вцілів, - розповідає Микола.

Чоловік навіть не здогадувався, що отримав контузію, коли вийшли на базу в Артемівськ, почав відчувати сильний головний біль, боліли очі, майже зник слух. Трохи ще якось терпів, а коли вже і говорити не зміг, тоді звернувся до медиків. В артемівській лікарні виписали направлення на Харків, звідти – на Чернігів, потім – у Кіровоград. Закрита черепно-мозкова травма, стрес, але в перспективі, кажуть лікарі, все буде добре.

- Я вже розмовляю, майже як до контузії. До цього говорив дуже повільно, якщо б ми тоді спілкувалися, у вас би плівки на диктофоні не вистачило, ‒ жартує Микола.

 

Війна війною, а сесія - за розкладом

 

У вересні минулого року в університеті була установча сесія для заочників, але Микола через війну її пропустив – перебував  в зоні АТО на Луганщині. Потім його частину переформували і направили до Херсонської області. На час зимової сесії Миколу не відпустили («Армія є армія», ‒ каже наш співрозмовник).

‒ Якщо пропускаєш з поважних причин сесію, треба або переносити її, або брати академічну відпустку на рік. Спасибі декану заочного факультету (маю на увазі керівника Центру заочної та дистанційної освіти КНТУ Олександра Лізункова), який допоміг оформити перенесення сесії, і я все ж продовжую навчання зі своєю групою. Хоч і з запізненням, але зимову сесію я склав, літню вже складатиму разом з усіма...

 

Олександр ВИНОГРАДОВ

НА ТУ Ж ТЕМУ

Loading...

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА