Україна між Сходом та Заходом: апокаліпсис чи модель майбутнього?

Автор: Нова Газета

В Україні триває війна. Світ з острахом оглядається на цей куточок Земної кулі, остерігаючись, щоб вогонь не перекинувся на інші давно впорядковані і доглянуті оселі-країни. Багатьом байдуже – чого воно там гримить і палає, аби не порушувало їхній спокій і комфорт. І мало хто замислюється, що тільки за останнє століття найбільші війни, які сотрясали Європу, найкривавіший слід залишали на цій землі.

 

Не оминула її Перша світова. Друга смертоносним катком прокотилася фактично по всій території. Тепер на її ж теренах ‒ язики полум’я Третьої? Саме наш народ одним з перших ставав на прю із вселенським Злом і ніс величезні втрати. Це прослідковується навіть впродовж тисячоліття: саме на території нинішньої Кіровоградщини, фактично за городами від того місця, де я пишу ці рядки, кілька століть тому відбулася Синьоводська битва, у якій було надломлено хребет монголо-татарській навалі, що не дало їй можливості рухатися далі в Європу. Фатальна поразка у Полтавській битві на століття відкинула нас у цивілізаційному розвитку, але захистила Європу від хтивої російської експансії. Чи вона й досі вважає, що Петро прорубував вікно в Європу, аби знайомитися з французьким просвітительством? Та й кривавий дикун ‒ російський більшовизм – не міг рухатися далі, не прибравши до рук, за влучним висловом мого земляка Лейби Бронштейна-Троцького, українське вугілля, залізо, руду, хліб, сіль, Чорне море, без яких Росія задихнеться, а з нею і Радянська влада.

На перешкоді подібних зазіхань завжди стояла Україна. Спливала кров’ю, була переможена, розтоптана, конала під чужинським чоботом, та на її тілі він таки зупинявся.

Що ж таке є у цій землі, у цьому краї? Чи тільки багаті чорноземи, які хоч і попсовані десятиліттями радянсько-антигосподарського ставлення, все ж залишаються величезною цінністю для світу? Чи тільки багатющі надра, які хоч і випотрошувались російсько-радянськими окупантами, все ж містять поклади елементів усієї таблиці Менделеєва? Ні, від цього не буде здригатися серце, не буде прокочуватися хвиля зворушення й піднесення у душі від одного лише слова – Україна. Є у ній якась незбагненна енергія, яка змушує одних іти за неї на смерть, інших – так само смертельно і люто ненавидіти її.

Голодомор – апокаліпсис 30-х років

Ця лють не могла духовно й ментально не понищити цей народ. Найперше вона хотіла знищити його фізично, влаштовуючи голодомори. Найбільший голодомор-геноцид 1932-33 років не просто забрав кілька мільйонів життів, а за висловом дослідника цього явища Джеймса Мейса, залишив у минулому такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, чуйність. Луганчанка-науковець Ірина Магрицька, яка знаходить паралелі між нинішнім станом свідомості людей Донбасу та наслідками голодомору, слушно зауважує, що діти та внуки постгеноцидних селян виросли покручами, які на підсвідомому генетичному рівні бояться будь-яких проявів українського духу.

Цей апокаліпсис, який світ намагався не помічати, радянський уряд і компартія організували як відповідь фактично на тодішній український майдан – масовий спротив селянства насильній колективізації. Україною, для якої земля віками мала сакральне значення, прокотилася потужна хвиля протестів, дві третини уже організованих колгоспів були розвалені. Тож, щоб втримати радянсько-російську імперію і знадобився найстрашніший у світі голодомор. Українців не тільки винищували фізично, а й зуміли глибоко вбити у психологію нації стереотип другосортності й меншовартості, десятиліттями приховуючи правду про цю трагедію. До речі, й корені непомірної української корупції виростають з цього пласту: на підсвідомому рівні закладено бажання якомога краще забезпечити свою родину, нібито захищаючи її від всіляких катаклізмів. Так наші матері й бабусі постійно тримали запас сухарів, солі й мила… Тож той страшний злочин і досі б’є по нації. І, борячись з корупцією, варто б підключати механізм розблокування цієї психологічної залежності.

Упокореним народом та його багатствами імперія користувалася, як їй заманеться. Це вже зараз ми знаємо, що в часи так званого застою щороку мільйон освічених українців направляли на роботу у глибинну Росію, а на їхнє місце приїздили ті, хто сьогодні становить національні меншини і кому в силу власної історичної пам’яті важко зрозуміти й підтримати українські прагнення до вільного життя, правової держави, економічних свобод. У цьому вони вбачають загрозу власному існуванню на цій землі. Тому й так важко та повільно Україна наближається до Європи, цінності якої, по суті, становлять її серцевинний менталітет.

Якби взяти усі винищення, голодомори, репресії, приниження та перемішування, яких зазнала Україна тільки у минулому столітті, і ввести у комп’ютерну програму, машина б дала однозначну відповідь: такої нації вже не існує. Але ми є, і щоразу повстаємо і відроджуємось!

Моральний Закон нації – наш порятунок

Тільки захиталась імперія, з’явився Рух, який змобілізував українців на проголошення власної держави, тільки з’явився лідер, що дав надію на достойне життя, постала Помаранчева революція. Я вже не кажу про феномен Майдану – про це сказано й написано багато. А волонтерство? Навіть заможні країни зі сталим і широким середнім класом не породжували такої масової жертовності в ім’я перемоги і кращого майбутнього Вітчизни. Війна Росії проти України – це останній аргумент імперії Зла, яким вона, до речі, ламає й свої, століттями насаджувані стереотипи про власну братерськість та миролюбство. І знову ж – хоча агресор має перевагу у силі та озброєнні, але перемога буде за Україною.

Чому? Що дає їй силу всупереч усьому відроджуватись і сподіватись на перемогу? Замислюючись над цим питанням, аналізуючи досяжну в часі історію власного роду, доходжу до логічного висновку: бо нація не втратила морального Закону в собі, як не лютувало Зло і як не намагалось його знищити. Більше того, я живу із впевненістю, що саме завдяки такому вибору на користь Добра невідомим мені чоловіком у 32-му році, вижила родина моєї мами. Її батько – Чудненко Степан Лаврович – за тодішніми мірками був куркуль, бо вмів добре господарювати на землі і дуже її любив. Діда Степана розкуркурили, хвору дружину і трьох малих дітей фактично викинули на вулицю, а він зумів утекти, бо інакше їх би вислали на Північ, як це було з тисячами й тисячами заможних селян. Дід не один місяць переховувався і ще й намагався врятувати від голоду дітей. Зі спогадів моєї мами, Явдохи Степанівни Орел (Чудненко) (1928-2004):

 «…Тато все то по очеретах, то на горищах. Хто з родичів дасть що поїсти і йому, і нам, отак і живемо. Він боявся показатися, бо його відразу ж на Соловки відправили б.  І так дожили до 32-го року.  Голод, злидні, ми обірвані, голодні, а у родичів у кожного свої діти, кожен свого рятує. Батько бідний вночі де яку картоплину вириє, чи бурячок – несе нам. А ми ж чекаємо, щоб тато вночі щось приніс, бо ж голодні, як собачата. Мама якось не витримала, пішла у поле і нам’яла пшениці. За це її знову забрали у тюрму, а ми троє, малі і голі, розлізлися поміж людьми, як мишенята. Тоді сильно дохли коні, і як упаде дохла, то люди пацюють шматками і добре варять і їдять, от і він уночі що натрапе, то нам принесе. І це ж тільки уночі, бо як комсомол побаче, то буде біда. А тоді відчув, що й сам загине і нас уже не може врятувати, каже, піду на базар щось украду, щоб дать дітям їсти. Що вже буде! Обірваний, брудний, худий, походив-походив, але вкрасти не зміг. Вертається назад, думає, піду до дітей, разом будемо помирати. Коли йде жінка з базару і несе тяжкі сумки. Він каже: «Дайте я вам допоможу». А вона дивиться, що він такий нещасний і боїться, але, каже, Бог їй підказав, що я чесний, дала валізки. А жила вона біля вокзалу у двоповерховому будинку. Тато каже: «Я йду, їсти хочу і думаю, це ж вона мені щось заплате і діткам понесу». Заводе вона в хату, ох, Боже, а в неї чоловік начальник НКВС станції Новомиргород. Оце, думає, попався. Та й розказав усе, як є ‒ хто і звідки, що все пограбували, жінка-каліка, а діти помирають з голоду і сам уже пухлий. А він, цей начальник, видно, був недурний, грамотний і добрий, наказав жінці аби нагодувала і дітям дала. Вона наклала повну сумку – і картоплі, і сала, і хліба. Ох, яка ж паска то для нас була, бо забули, коли і хліб їли, а я то взагалі, мабуть, не їла, бо була маленька. А татові той начальник сказав: «Нікого і нічого не бійся, завтра приходь, я тебе влаштую на роботу, будеш працювати і годувати дітей». Ох, яка ж це радість для всіх нас була!».

Не скажу, що усі ці жахливі події не наклали відбиток на світовідчуття моєї мами. Довго, аж поки не дізналася правди про ті події, не могла зрозуміти, чому вона панічно боїться якогось дільничного міліціонера, при першій згадці про якого заганяла мене до хати і наглухо зачиняла двері. Що вже казати про якусь громадянську позицію, чи відстоювання справедливості! Страх глибоко засів у душах того покоління. Але не були знищені інші чесноти. Не знівелювались поняття порядності у ставленні до інших, споконвічної української вітальності. Пам’ятаю, як мама напучувала мене: якщо людина зайшла до хати, не можна відпустити її, не пригостивши. Залишалась велика повага до науки, до навчання, до краси у всьому. Мій брат Леонід Орел, внук куркуля, став доктором сільськогосподарських наук, автором винаходу гербіциду біологічного походження для зернових культур.

Просто чудом можна назвати історію з моїм двоюрідним дядьком, уже покійним, Іваном Касьяном. Їхню родину теж розкуркулили і вислали на Північ. Батьки десь у тих снігах загинули, а дітям пощастило втекти. Й досі не знаю, як тому Іванові вдалося здобути освіту, але став він військовим лікарем, кандидатом медичних наук, довгий час працював у Центрі підготовки космонавтів.

Через голод (дідусь і бабуся по батькові померли у 33-му), приниження, репресії, тяжкі злидні, страх пробивалися паростки мого роду, і сьогодні це – десятки самодостатніх людей: вчителі, інженери, журналісти, художники, підприємці, лікарі, священики, науковці. Іноді думаю, як добре було б зібрати їх усіх разом! Моделлю такої зустрічі, мабуть, став Майдан. Наш син Устим поїхав туди у найгарячішу пору – коли вже лунали постріли і гинули люди. І подібих родинних історій – тисячі, десятки тисяч.

То як же ми можемо не перемогти, чи маємо право не здобутися на справедливу і людяну державу, коли з нами – духовне світло мільйонів предків, які у найжахливіших випробуваннях зберегли його і щомиті дарують нам? Чи не з такого ж світла постали й найвищі європейські цінності? І якщо світ зрозуміє це і допоможе нам, ми переможемо швидше. Ні, однаково переможемо, бо український дух перемагав Зло завжди.

Світлана ОРЕЛ

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА