Лицар, вихователь лицарів

Автор: Нова Газета

Коли мені здається, що життя важке, навколо усе не так, як хочеться, обсіли проблеми і безгрошів’я,  я згадую Василя Івановича Каюкова. На початку 90-х, у час найжорсткішої за моєї пам’яті економічної кризи, коли вчителям по півроку не платили зарплат, він очолив 21-у кіровоградську школу і, як ластівка ліпить гніздо, втілював там свою концепцію національно-патріотичного виховання учнів. У благенькій курточці, часом напівголодний, але завжди захоплений, завжди з новинами, розповідями про те,  хто цього разу приїхав у їхню школу переймати досвід. І завжи думаю – хіба мені тяжче, ніж було йому? І жену від себе похмурі думки...

 

Василя Івановича давно вже немає з нами. І навіть здивувала згадка: цієї зими йому б виповнилося тільки 70! Як він встиг, пішовши з життя майже півтора десятиліття тому, залишити такий яскравий слід в українській педагогіці, який ми тільки зараз осмислюємо, осягаємо і переконуємося у важливості  та актуальності  його підходу  до навчання і виховання, особливо у світлі нинішніх подій?..

Зібрати все це, оформити, подати так, щоб дітям було цікаво! Та ще в умовах жорстких злиднів
90-х, коли кожен шматок скла чи рамки були проблемою. Як Василю Івановичу це вдавалося – фантастика! Причому портрети – не дешеві репродукції, а намальовані олійними фарбами, вони й досі служать школі. Очевидно, Каюков умів знаходити однодумців, у нього не було поганих людей, до всіх він ставився з повагою й шаною. Саме при музеях та світлицях і діяли групи гідів, які пропагували усю ту інформацію, що була зібрана. А це – сотні учнів. У школі створена чітка система козацько-лицарського виховання. Тут діють дитячі організації перевеслят (1-4-і класи), козачат (5-9-і класи.), січовиків-наставників (10-11-і класи). Кожна дитина, переступивши поріг школи, мусить запам’ятати:

Лицарем стати –  Вкраїну захищати,

Лицар все зуміє –   брехню від правди відсіє,

Лицар багато знає,

національної гідності він  не втрачає,

совість у Лицаря на висоті,

служить він правді і доброті,

Лицар – це чемна,  красива людина,

там де є Лицар – живе Україна,

Лицар на варті рідного слова,

у ньому живе українська мова.

Наївно? Так. Але він і був людиною щирою і наївною, як першокласник. Трохи недобачав (носив окуляри) і, здається, своїм короткозорим поглядом не бачив і не хотів бачити нічого поганого, а насправді бачив набагато далі своїх світоглядно розгублених колег. Чимало їх з інших шкіл відверто насміхалися з нього, називали усе це шароварництвом, примітивізмом. Звісно, він знав та переживав, але ніколи цього не показував і затято та натхненно робив те, у що твердо вірив, що вважав для себе святим, адже був упевнений – без лицарів не буде України.

Козацькі уроки, лицарські турніри, свято козацької абетки, спортивні змагання «Тато, ненька, я – козацька сім’я», «Козацькі забави», огляди на найкраще виконання патріотичної пісні, ритуал вшанування Державного прапора України – це ті заходи, які визначали стиль роботи навчального закладу, який став першою на Кіровоградщині українською національною школою.

За досвідом до Каюкова приїздили з усієї України. Навіть зі Львова та Івано-Франківська, які тоді вважалися п’ємонтом українства. На основі своєї концепції Каюков захистив кандидатську дисертацію. А ще перед цим став переможцем обласного конкурсу «Найкращий учитель року» в номінації українська мова і література, через три роки переміг знову, тільки вже у всеукраїнському конкурсі в номінації українознавство. Тоді ж і отримав звання заслуженого вчителя України.

І знову ж – робив це легко й невимушено. Ніколи не надував щік, не нагнітав навколо цього якоїсь таємничості, особливої значущості. Зірвався прямо після уроків у Київ, через день повернувся – найкращий учитель року України. А зранку – тихенько на уроки. На перерві повідомив колегам. Досвід творення школи козацько-лицарського виховання ще у 2000 році узагальнений та рекомендований Міністерством освіти і науки України в науково-методичному посібнику «Перспективні освітні технології».

Так само легко й гармонійно трансформував Каюков у свою концепцію і героїв Радянської доби. На школі – меморіальна дошка Герою Радянського Союзу Антону Антонову, одному з визволителів Кіровоградщини. Адже він – захисник, а значить – козак, лицар. Дошка заквітчана, на відміну від інших шкіл, де з приходом незалежності просто розгубилися перед необхідністю переосмислення минулого і тільки зараз приходять до пам’яті.

Звідколи він прийшов у школу та почав впроваджувати своє лицарство, і по сьогоднішній день серед школярів немає жодного випадку, пов’язаного з криміналом, жодного наркомана. Він міг запросто, без пафосу казати дітям:

– Якщо людина відривається від рідного ґрунту, забуває материнську мову, культуру свого народу, не хоче захищати свою Батьківщину від ворожої агресії, вона стає безбатченком, відступником від волелюбних заповідей предків, зрадником.

І вони вірили, бо це була не поза, а його сутність.

Василь Іванович знав, що тяжко хворий. Але не хотів витрачати на лікування час і гроші, адже їх треба було забрати від роботи. Він був переконанй, що Україна не зможе без лицарів, але сподівався, що ось-ось вони наростуть і тоді він зможе поправити здоров’я. Та не вийшло. Занадто мало було таких, як він. Тож довелося працювати до останнього дня.

*  *  *

Школа любить і шанує свого директора. Немає, щоправда, тепер тут колоди і тумбочок зі словниками, дещо застаріло оформлення музеїв і кімнат, але колектив продовжує традицію козацько-лицарського виховання, гімн школи звучить словами Василя Каюкова (він ще й вірші писав!). У школі працює його донька Оксана, яка вже стала автором посібника з методів виховання, розроблених її батьком. Колеги, продовжуючи його справу і здійснюючи у школі експеримент, підготували чимало публікацій. Кіровоградська міська вчительська профспілка заснувала премію імені Василя Каюкова. Цього року її одержав колектив його школи.

Але методист обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського Лариса Гайда вважає, що титанічна вчительська і директорська праця Василя Івановича призабута і гідно не пошанована, адже елементи змісту його форм і методів сьогодні вкрай актуальні у контексті патріотичного виховання молоді. Вона пропонує створити ініціативну групу зацікавлених людей (педагоги, журналісти, громадські діячі), які б до 75-річчя Василя Каюкова встановили меморіальну дошку на приміщенні школи, організували збір матеріалів та створили музейну кімнату, підготували і видали бодай частину його робіт, зняли фільм, доповнили особовий фонд в обласному архіві.

 

Світлана ОРЕЛ

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА