Психіатр Ірина Дудатій: «ПРОБЛЕМА ПОВЕРНУТИХ ІЗ ВІЙНИ ЛИШЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ»

Ігор Крушеницький
Автор: Ігор Крушеницький

Ми їх любимо, поважаємо, вшановуємо пільгами і нагородами. Але те, що відбувається в головах і душах учасників війни на Донбасі, відомо лише вузькому колу фахівців. А для простих пересічних – залишається загадкою, про яку ми або не здогадуємося, або яку лінуємося розгадати. А даремно, бо наше невігластво в цьому може призвести до непоправних драм, трагедій і наслідків для всіх. 

 

«НГ» нещодавно писала про круглий стіл з проблематики адаптації в мирному житті демобілізованих учасників АТО. Одна із виявлених у процесі обговорення проблем – наш менталітет, відповідно до якого звертатися до психіатра – ненормально і соромно.

Про те, чому цей стереотип шкідливий і про нюанси лікування найтяжчих випадків, ми поспілкувалися із завідувачем відділенням граничних станів і неврозів обласної психіатричної лікарні Іриною Дудатій.

– Те, що я говорила на круглому столі, – відповідає дійсності. Про це я знаю не стільки від наших пацієнтів, адже вони «дозріли» і прийшли. У мене є знайомі, знайомі пацієнтів і так далі, є товариш, який пішов на війну добровольцем. Чую від знайомих, родичів учасників: порадьте, що попити, бо до психіатра йти страшно, не прийнято тощо. Але як можна щось призначати, не бачачи людину. Так, це проблема. Психіатр – це лікар, який лікує реальні тяжкі наслідки. А психологічної реабілітації потребують сто відсотків тих, хто виходить із зони АТО. Саме ті, хто брав участь у бойових діях: хто потрапляв під обстріли, був  у полоні тощо. Тобто ті, хто із мирного життя різко перемістився в той жах. Усі вони виходять звідти із більш-менш вираженим посттравматичним стресовим розладом. І якщо у психолога військового госпіталю є певні механізми залучення поранених до реабілітації, то я, відповідно до закону, не маю права лікувати і консультувати їх, доки вони самі не звернуться до нас.

– Скільки через ваше відділення пройшло учасників війни на Сході? 

– Приблизно 70 хлопців. Певний період у нашому відділенні їх взагалі не було. А зараз знову пішли. Сьогодні їх троє. Найбільший наплив був після Іловайська. Після Дебальцевого – менше, напевно, через те, що там було менше бійців із наших частин.

Є, між іншим, один нюанс. Зі слів хлопців, які готові пролікуватися – якщо вони військовослужбовці, то не можуть прийти із вулиці і сказати: «Я хочу лягти». Бійцю потрібне направлення з військкомату або військової частини. Айого не дають. І це – загадка. Я стикалася із такими нюансами: «Він же їхав нормальним, чому це він до вас звернувся? Він що – симулює?». Таке ось нерозуміння, незнання посттравматичного розладу. А його клініка – це не прямо зараз: ось його обстріляли, і через 20 хвилин він має весь симптомокомплекс. Він розвивається протягом трьох-чотирьох, а іноді й п’яти тижнів. Тому вони йшли нормальними, а у відпустці, скажімо, їх, як то кажуть, «накрило». 

Слід зважати ще і на особливості нервової системи людини, і на особливості ситуації, в яку вона потрапила, тобто мова про силу впливу стресу. Хтось після стрілянини трохи понервував, уночі погано поспав і відновився. А хтось переживає півроку. Різниця буває колосальна. До речі, професійні військові, офіцери і контрактники менше піддаються ПТСР – вони краще знають, що робити, їх навчають це «проживати».

– Чи може запис у медкартці зіпсувати трудову біографію?

– Менталітет у нас такий: психіатр – це страшно, це тавро на лобі, а медкартка – поламане життя тощо. Із приводу картки... Я достатньо довго працюю, і справді були часи, коли до нас було страшно звертатися. Потім настав період відлиги, коли звернення до психіатра із невротичними розладами перестало страхати. Нині також є певні зміни: збільшилася кількість сертифікованого контингенту, яким для виходу на певну роботу необхідно пройти обстеження у психіатра. У нас сертифіковані, наприклад, усі педагоги, медики. Мої колеги до цього ставляться з розумінням – якщо є незначні відхилення або якщо проблеми були давно – сертифікат видаємо. Та при виявленні тяжкого розладу людині відмовляють. Тож хлопцям з АТО слід знати, що звернення до психіатра не обов’язково виллється для них у важкі наслідки. Якщо він пройде курс лікування, адаптується до мирного життя і відпаде потреба у подальшій нашій допомозі – проблем, в принципі, із отриманням сертифіката не буде. Ми у нашій роботі до цього підходимо із розумом, а не так, що як написано «усім 100% не можна», то й не можна. А кладемо на обстеження, бесідуємо з пацієнтами. Якщо все гаразд – даємо добро.     

– Які найрозповсюдженіші діагнози та їхні типові прояви у ваших пацієнтів-учасників АТО?

– Найчастіше ми ставимо діагноз «посттравматичний стресовий розлад». Якщо має контузію, діагноз дещо інший. ПТСР – це реакція на стрес. Я десь читала визначення, що це нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію, в яку він потрапляє. Це нормальна фізіологічна реакція.   

Основними наслідками, проявами є, перш за все, підвищена тривожність. Я була на семінарі американського психотерапевта Френка П’юселіка, який воював у В’єтнамі, був фельдшером у групі «морських котиків». Якщо не помиляюся, то він сказав, що із такого стану він виходив приблизно 20 років. Повертаючись до симптоматики розладу – безкінечна тривожність. Тобто, вони  озираються, чи не падає снаряд, чи не чекають на нього за рогом, чи ніхто не стріляє тощо.

Другий прояв – так звані флеш-беки. Це нав’язливі спливаючі спогади про війну – короткі картинки на яву, не галюцинації. Вони являються настільки яскраво, що людина в цей момент ніби там. І ще – особливістю ПТСР є те, що такі речі «запускаються» ключами, тригерами. Це може бути звук сирени, хлопок, запах. Якщо бій або полон супроводжувався певним запахом, то при відчутті його у мирному житті він запускає цю симптоматику.

Безсоння. Причому дуже цікаве. Вони сплять удень, а не вночі. Це, поміж іншого, можна пояснити тим, що їх здебільшого обстрілювали ночами. А коли вони сплять, то сни дуже тривожні, поверхневі, кошмарні. А якщо і не кошмарні, то сниться те, що з ними було там.    

Також спостерігається дуже сильна роздратованість і запальність, від яких потерпають родичі: слово їм не скажи, не так чашку поставив, не так вчинив – миттєва реакція. Трапляється і церебростенічний синдром: швидка втомлюваність, знижена концентрація уваги. Тобто, фактично тілом вони тут, а мізками – там.

А ще – хоч і не у всіх, а хто був у полоні, хто втратив там близьких – виникає велике відчуття вини. Особливо у тих, у кого на руках помирали бойові товариші, у кого в полоні залишилися близькі. У нас був фельдшер після Іловайська. Він вивіз цілий УАЗик загиблих, і каже, що не зміг забрати всіх. Це його так мучило! Скільки із ним психологи не працювали, не говорили, що ти ж не міг фізично це зробити... От таке відчуття провини – чогось вони не доробили. Ось цей весь комплекс симптомів так яскраво виражений, настільки погано відходить із часом, що потребує серйозної і тривалої роботи фахівців. Дуже часто «порятунком» стають, перш за все, алкоголь і наркотики. Такі собі традиційні способи «реабілітації». 

– Скільки може тривати реабілітація?

– Доведено: якщо людина після війни повертається до сім’ї, де його розуміють, до улюбленої роботи, де його підтримують, то одужання відбувається швидше. А скільки хлопців повертаються додому, де і до війни особливо зайнятися було нічим?!  Тож їм «зносить дах», п’ють горілку, сім’я їх не розуміє. У такій ситуації симптоми лише посилюються.

У нас проблема повернутих із війни лише починається. Були афганський, в’єтнамський, чеченський синдроми, у нас буде... не знаю, як його назвуть. П’ять-сім тижнів – це початок, шість-десять місяців – виражені прояви. А триватиме недуга по-різному: у когось десять, у когось двадцять років. Правильно медики кажуть: якщо не розпочнемо роботу зараз, нас захлисне алкоголізм, наркоманія, злочинність і... П’юселік розповідав, як його товариш по службі після повернення із В’єтнаму накоїв лиха. Спецназівець спав чи щойно прокинувся, коли до нього ззаду підійшов його шестирічний син, аби показати іграшку. Виданий нею звук нагадав чоловікові затвор автомата – і ветеран миттю скрутив йому в’язи... Спочатку йде реакція, а вже потім вмикається мозок.

– Очевидно, вирішувати цю проблему слід комплексно. Особлива роль – за родичами ветеранів Донбасу. 

– Так. У П’юселіка були ледь не в кожному місті центри реабілітації. У будь-який момент туди міг прийти не тільки ветеран, а й родичі. Бо ця проблема і їхня також, адже вони перші переживають все це, саме вони найчастіше приводять колишніх вояків до таких закладів. Або приходять і без них. У нас же буває по-різному. І якщо хлопці самі звертаються, то не без допомоги рідні. Тому робота із сім’ями повинна бути обов’язковою. І знову-таки, це – робота психологів. Як і атошникам, ста відсоткам родичів так само потрібна допомога психологів. Вони мусять знати, що з ними відбувається, що вони переживають.

Пам’ятаєте, хтось на круглому столі розповідав, що в районах є центри реабілітації, де працюють колишні учасники бойових дій або кадрові військові, психологи, представники влади. Оце – реальний шлях для роботи на місцях.

Якийсь координаційний центр допомоги учасникам АТО повинен бути. Наш госпіталь з КОМ-ПАСом (місцевий центр медико-психологічної реабілітації – Ред.) працюють добре. Геннадій Сябренко (головлікар обласного шпиталю для ветеранів – Ред.) дуже перейнявся цими питаннями, ми з ним тісно співпрацюємо: він направляє хлопців до нас, я відправляю їх в КОМ-ПАС на подальшу реабілітацію. Але, розумієте, ми всі навчаємося, ми цього не знали. 

До речі, хочу відзначити, що моя ділянка роботи як психіатра, на фоні всієї щодо учасників АТО, глобальних проблем їхньої реабілітації, відносно маленька. Маю на увазі, що із, скажімо, тисячі демобілізованих моя допомога потрібна 15-20, яким не достатньо психологічної допомоги і які потребують медикаментозного лікування.

Але ми абсолютно готові прийняти всіх фронтовиків. Усіх, хто потребує нашої допомоги, ми готові приймати на прийнятних для них умовах. Скажімо, якщо місцевий, із селища Нового (місце розташування лікарні), якщо немає нічних ін’єкцій, лікуватимемо на денному стаціонарі. Якщо із району – ми готові на вихідні відпускати. Тобто завжди стараємося знайти спосіб, прийнятний для них, який не заважав би якості лікування. Лікувати можемо й анонімно. Головне – бажання одужати і відсутність страху.         

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА