Наша пам’ять

Володимир Кондрашов
Автор: Володимир Кондрашов

Понад рік в Україні триває антитерористична операція, а фактично – неоголошена гібридна війна. За даними волонтерів проекту «Небесна гвардія», за цей час Кіровоградщина офіційно втратила більше сотні бійців. Скалічених і зниклих безвісти – в рази більше. У народі кажуть: війна починається тоді, коли неможливо запам’ятати всіх загиблих. Як же, зберігаючи мир, Кіровоградщина вшановує пам’ять тих, хто віддав за неї своє життя?

 

Жертовний подвиг – віддати життя за Незалежність – не порівняти із жодними монументами, алеями чи пам’ятними дошками. Однак саме такі пам’ятки і монументи, разом з назвами населених пунктів (що вже неодноразово доводилося і на сторінках нашого видання), формують нашу національно-історичну пам’ять.

Поки не міфологізували ВВв

Як пишуть автори дослідження «Герої і жертви. Меморіали Великої Вітчизняної», пам’ять про Велику Вітчизняну війну в перші повоєнні роки в СРСР ще не була власне «історичною пам’яттю», адже війна жила в повсякденному досвіді. Відразу після війни, починаючи із середини 1940-х років, у більшості селищ з’являються прості й дешеві бетонні стели-кенотафи зі списками імен тих, хто пішов на війну. Принцип розташування такого пам’ятника дуже простий: він ставився біля будинку культури або на краю кладовища; в малих селах – на головному перехресті або біля колодязя, там, де пізніше з’являються автобусні зупинки та сільські магазини. Ці стели були призначені для «внутрішнього вжитку», замовлялися на гроші, зібрані місцевими жителями, і функціонували як могили-кенотафи з перерахуванням імен загиблих, але без реального поховання. Для пам’ятників Великої Вітчизняної війни це була унікальна ситуація: в більшості випадків у перші повоєнні роки держава практично не брала участі у фінансуванні стел і обелісків – ініціатива також йшла від місцевих жителів. Уже через двадцять років після закінчення війни організація пам’ятників була в основному централізованою, а їх установка кардинально змінила сенс, переорієнтувавшись на офіційну політику місцевої і центральної влад. Однак, така ситуація в СРСР ще виникне: наприкінці 1980-х, при установці пам’ятників «воїнам-інтернаціоналістам».

Кіровоград і Алея Слави

Із початком антитерористичної операції на Сході і її першими жертвами, постало питання вшанування пам’яті загиблих Героїв АТО.  Театральна площа, як місце прощання із загиблими воїнами-кіровоградцями, здавалося б, влаштовувала усіх, а от визначитися з місцем останнього спочинку полеглих довго не могли.  Волонтери і низка громадських активістів пропонували виділити місце під почесні поховання на меморіальному комплексі «Фортечні вали», однак бюрократія взяла гору. Тоді в. о. мера міста Іван Марковський пояснював: «Ховати учасників АТО на меморіальному комплексі «Фортечні вали» неможливо. По-перше, категорично проти виступила санітарно-епідеміологічна служба. По-друге, якщо б ми все ж таки прийняли для себе таке рішення, то дозвіл на кожне поховання необхідно було би брати в Києві від Міністерства культури, а отримання такого дозволу потребує збору величезної кількості довідок та документів і, головне, часу, якого у нас, на жаль, немає».

У результаті місцем останнього спочинку Героїв стало Рівнянське кладовище в обласному центрі.  Попри протести волонтерів. Утім, варто віддати належне – міська влада все-таки виконала обіцянку і облаштувала на Рівнянському кладовищі Алею Слави. Звісно, під контролем волонтерів. Про відкриття Алеї, приурочене до Дня Незалежності,  ми писали в одному із попередніх номерів.

Як розповів нашому виданню Володимир Ягодзінський, директор одного із підрядних підприємств, яке виконувало роботи по облаштуванню Алеї почесних поховань, згідно з договором, роботи на кладовищі вони б мали закінчити до кінця року – в документах визначено 31 грудня.

– Керівники міста нас просили завершити усі роботи до Дня Незалежності. Ми старалися, виклалися на всі сто і зробили, – говорить пан Володимир. – І справа тут не тільки у проханні місцевої влади. Нам хотілося відкрити Алею до Дня Незалежності, адже негоже так нехтувати пам’яттю тих, хто віддав за країну життя.

Володимир Ягодзінський зізнається, що з його підприємством ще до кінця не розрахувалися, але, каже, справа і не в грошах: те, що могли надати чи зробити безкоштовно, робили безкоштовно.

– «Кіровоградський кар’єр» дав каменю на 30 тисяч гривень абсолютно безкоштовно, – говорить директор компанії-підрядника. – Бригади працювали на повну, враховували побажання активістів, місцевих волонтерів, небайдужих містян. Подекуди доводилося на місці покращувати проект, чого не мали робити за планом. Усі працювали самовіддано, адже розуміли відповідальність.

За офіційною інформацією, на спорудження Алеї почесних поховань було витрачено 500 тисяч гривень бюджетних коштів. Але чи варто думати  про гроші, коли йдеться про віддане за Незалежність життя?

А як в районах?

У більшості районних центрів своїх героїв хоронять у секторах почесних поховань місцевих кладовищ. Практично кожному загиб-лому героєві на Кіровоградщині відкрито пам’ятну дошку на школі  чи будинку, де той жив. Як правило, її встановлюються за рахунок волонтерів і меценатів.  Наприклад, у Новгородці 22 липня нинішнього року, неподалік від Алеї пам’яті полеглих воїнів-інтернаціоналістів, відкрили одразу дві пам’ятні дошки загиблим землякам – Василю Новаку та Олександру Агапову. А днями, 7 вересня, Олександру Агапову, в роковини загибелі бійця, силами селищної ради встановили пам’ятник. 

Скромні фінансові можливості не дозволяють, на жаль, поки що зробити більше. Проте, навіть людського ставлення для вшанування подвигу бійців було б достатньо.  Чи не так? У серпні, наприклад, в Олександрії всохли усі дуби на Алеї пам’яті Олександра Козенка, висадженій поблизу місцевого колегіуму в жовтні минулого року.  Попри розуміння того, що молоді дубки могли всохнути від аномальної спеки, та запевняння адміністрації, що дубки тут ніколи не приживалися, залишився досить неприємний осад. Олександру Козенку на момент загибелі було 24.

Єдиний план з облаштування Алеї почесних поховань на цей момент є тільки у Знам’янці. Ще 21 серпня, як пише газета «Наша Знам’янщина», на пленарному засіданні сесії місцевої міської ради  мер міста Ігор Крижановський запропонував присутнім долучитися до збору коштів на благоустрій Алеї Слави загиблим учасникам АТО. Згідно із планом, Алея буде розташована біля могили загиблого воїна АТО Дмитра Цуркана на Васинському кладовищі. 29 депутатів змогли дати на Алею аж... 720 грн. У міському бюджеті, кажуть, коштів на облаштування Алеї немає, тому вирішили звертатися до громади. Станом на 10 вересня – окрім одного з ініціаторів облаштування Алеї, підприємця Сергія Постики – жоден із бізнесменів міста не виділив на це і копійки. Загалом, необхідно близько 100 тисяч гривень.

Від автора. В одній із наукових праць з історії Великої Вітчизняної війни йшлося про те, що вже через 7 днів після нападу Гітлера усі працівники музеїв збирали експонати і свідчення, щоб увічнити подвиг свого народу. Певно, було розуміння, що пам’ять людська стирається, потребує підживлення. Зараз же ми можемо покладатися лише на себе і робити все для того, аби імена Героїв не стерлися у віках, коли закінчиться ця тяжка, неоголошена війна.

НА ТУ Ж ТЕМУ

МЕДІЙНИЙ ПАРТНЕР

РЕКЛАМА