Пропонуємо експеримент

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Мої гарні друзі після невдалого відкриття бізнесу в Кіровограді збираються їхати до Польщі на заробітки. Збирають 12 тисяч гривень на дорогу по копійці. Заплативши за «комуналку», відкладають по 10 доларів на місяць.

 

Діти моїх знайомих успішно працюють у Польщі і не збираються повертатися до Кіровограда. Планують забирати до себе батьків-пенсіонерів. Моя подруга, покинувши роботу вчительки української мови та літератури в далекій сільській школі, поїхала на заробітки до Фінляндії.

Мій друг вчора вночі повернувся із заробітків у Росії. В офісі, де він працює, 80% − українці-заробітчани. Він мріє заробити достатньо грошей, щоб побудувати будинок під Кіровоградом (руки в нього золоті – от тільки роботи вдома для цих рук він знайти не зміг).

На цьому фоні українцям різних поколінь дуже важко зберігати впевненість у світлому майбутньому саме в Україні, не грати за чужим сценарієм, не ховатися за вибірковим патріотизмом.

Подивіться, як швидко ми забуваємо про війну. Сперечаємося про нові назви для міста і вулиць, обговорюємо, чи правильно вчинив поліцейський, який узяв на себе відповідальність переслідувати автомобіль із п’яними мажорами, перекладаємо і вчимо напам’ять текст пісні Джамали, яка представлятиме Україну на Євробаченні. Живемо, ніби фронту не існує.

Днями я познайомилася з родиною, яка живе в Кіровограді другий рік, покинувши своє рідне місто Антрацит (Луганська область) у зв’язку з російською військовою агресією. Пані Наталя разом із чоловіком Ігорем працювали в Росії, заробивши там грошей, повернулися на Луганщину, купили будинок і землю, почали працювати на ній. «Це друга весна, коли ми не вдома», «Всі чекають весну, а я тужу, бо не можу працювати на своїй землі». Детальніше про родину Наталі та Ігоря ми розповімо в наступному номері «Нової газети». Але після розмови з ними розумієш: якщо Україна й буде врятована, то силами саме таких людей, як вони і їм подібні. Силами волонтерів, благодійників, активістів, членів громадських організацій, журналістів. Тих, кого прийнято називати «небайдужими».

Віримо, що і серед читачів «НГ» є чимало таких небайдужих.

Пропоную експеримент. Відтепер рубрика «Колонка редактора» розширює свої межі. Шановні читачі, ми неодноразово наголошували на тому, що намагаємося робити «Нову газету» щоразу все ближчою до свого читача. Жоден лист не залишаємо без уваги, по можливості беремося за кожне звернення чи прохання. Останнім часом до редакції почало надходити чимало дзвінків та листів із роздумами про українське сьогодення. Більшість листів – про погане. Про те, як страшно в нашій країні брати кредити бідним людям, про проблеми із виділенням землі учасникам Антитерористичної операції, про неможливість отримання нормального медичного обслуговування. Відтепер раз на місяць замість «Колонки редактора» ми публікуватимемо «Колонку читача», обираючи з-поміж ваших листів найгарячіші та найактуальніші. Чекаємо на ваші роздуми на сторінках «Нової газети».