Сподіватися з Надією

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Цей ще холодний березень насичений не лише нашими традиційними очікуваннями (новий транш від МВФ, можлива нова парламентська коаліція та нові персони в міністерських кріслах (особливо цікавить прем’єрське), нові громадські слухання щодо перейменування міста, власне «по-новому» вже теж набуло нових відтінків. На жаль, негативних).

Насичений весь березневий календар. Зупиняйся, на якій хочеш сторінці, й проводь паралелі, дивуйся, прозрівай, як сучасність перегукується з минулим, як проблеми зі столітньою витримкою не втрачають актуальності на наших вулицях.

Кілька вихідних (зовсім не потрібних у цей складний час, як на мене), які українці провели у зв’язку зі святкуванням Міжнародного жіночого дня, спонукали до роздумів.

Поки у російській в’язниці помирає Надія Савченко (ми пишемо про неї, але час стрімко летить – хто знає, якою буде ситуація вже в четвер, 10 березня), росіяни несуть квіти до пам’ятника Сталіну. Це діти чи онуки репресованих мільйонів росіян, які, здається, мають прописане у своєму генетичному коді бажання жити під твердою рукою тирана. (Є навіть такий анекдот: «Це квартира Іванових? – Так! – Ви мріяли про повернення Сталіна? – Так! − З речами на вихід!»)

Відразу згадалися рядки Павличка зі шкільної програми «Що здох тиран, але стоїть тюрма». Мабуть, найкраще характеризував ситуацію плакат, який недовго провисів на одній із московських зупинок громадського транспорту: «Помер той, помре і цей». І навіть маленький мітинг на підтримку Надії Савченко в Росії, повідомлення росіян у соціальних мережах з підтримкою Надії і засудженням дій Путіна нагадують: не розчісувати усіх під один гребінець, не узагальнювати, не ставити мітку на наших сусідах, а звернути увагу насамперед на себе: чи робимо ми щось для того, щоб шанс стати європейським суспільством наближався незалежно від прийняття безвізового режиму чи вступу до Євросоюзу. Адже Європа, як і розруха, про яку казав устами Пилипа Преображенського Булгаков, – в голові.

А ще 5 березня – роковини смерті українського політичного діяча Романа Шухевича, для якого боротьба за волю українського народу стала смислом життя. А 6 березня 1980 року не стало Григора Тютюнника (він покінчив життя самогубством, написавши в передсмертній записці «помучте іншого» (Надя!), також у березні померла Анна Ахматова (її «Реквієм», присвячений репресіям, чомусь такий свіжий навіть сьогодні вранці)…

А вдома у нас свої маленькі мітинги. Якщо з плакатами «Врятувати Надію» кіровоградці похмурої неділі не вийшли на площу, я впевнена, у кожного в душі лунає цей заклик. До Путіна, до нашої млявої влади, до Бога нарешті (чи чує він нас?.. дав би хоч якийсь знак, крім весни).

Чомусь потягнуло цього дня на літературу. В голові крутиться рядок Лесі України з поезії Contra spem spero! Рядок один: «Без надії таки сподіватись». Хочемо сподіватися з Надією.