Ось він – наш улюблений комплекс

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

До перемог ми звикаємо швидко. Надто якщо вони – в нашу заліковку, але для них ми навіть не вставали з дивану і не відправляли смс на номер такий-то. Як легко відволікти нашу увагу від найголовнішого – війни.

Перемогою Джамали, поверненням Надії Савченко (багато хто сьогодні, після загальнонаціональної ейфорії, вже й забув про Надію. Навіть її заяви про необхідність переговорів з так званими ДНР/ЛНР не підігріли уваги до цього персонажа української дійсності), маршами рівності, чемпіонством боксера Василя Ломаченка. Ми ніби й перестали приділяти особливу увагу кожному кроку і кожній заяві «політично наївної» Надії Савченко, ніби й забули про те, що в селах, у містечках і досі з упертою періодичністю ховають захисників. А їх хоронять: 10 червня проводжали в останню путь учасника АТО, жителя Світловодська Андрія Кнуренка, 11 червня у Знам’янці прощалися гудками тепловозів з учасником Антитерористичної операції Дмитром Кісліченком, 13 червня – з олександрійцем, командиром взводу і старшиною 1 роти 34-го батальйону 57 мотопіхотної бригади Євгеном Бусигіним.

Поки у Києві проводили Марш рівності з гаслом «Боремося, щоб бути собою», діти загиблих героїв та понад 90 військових,  волонтерів та медиків отримували церковні медалі «За жертовність і любов до України» у Свято-Андріївському храмі, що в селищі Гірничому.

А тим часом наш Кіровоград не перестає дивувати. Ось вам сесія міської ради 10 червня, на якій співробітниця обласної бібліотеки імені Дмитра Чижевського відкриває присутнім очі на постать Марка Кропивницького, іменем якого проукраїнські кіровоградці за підтримки народних депутатів хотіли б бачити названим наше місто. За словами пані Людмили Іванцової, спадщина і постать Марка Кропивницького не пройшли перевірку часом, він не народився і не помер у нашому місті, крім  того, ми ще й досі не маємо вичерпної біографії Марка Лукича Кропивницького і його твори не перевидають. Та найголовніше – п’єси Кропивницького не затребувані сучасними театралами, та й наш обласний музично-драматичний не ставить Кропивницького на своїй сцені. Дивно було слухати такий виступ в Україні, а тим більше – на Кіровоградщині, яку називаємо колискою українського професійного театру, куди щороку на «Вересневі самоцвіти» з’їжджаються тисячі гостей. От це ми вміємо – ганьбити своє, рідне. Ось він – комплекс національної меншовартості у всій красі, ось вона – ідеологічна війна між українцями й адептами «совка» (читай – імперії). Можна подумати, що біографію Єлизавети вивчають у школі на уроках рідного краю, а її «спадщина» відіграє важливу роль для культурного обличчя нашого обласного центру. Манкурти – люди зі стертою історичною пам’яттю – ось ще одні наші внутрішні вороги.  На жаль, їх можна зустріти в найнесподіваніших місцях – у музеях та бібліотеках, у школах, університетах, редакціях…