Щоб повертались

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Хочете дізнатися реальну ситуацію в Криму в контексті стосунків з Росією, не дивлячись остогидлий телевізор і не слухаючи радіо? Проїдьтесь потягом «Львів-Сімферополь».

 

Цими вихідними там можна було поговорити з Олексієм, він особисто знає кримського режисера Сенцова, який нині перебуває за ґратами в Росії. Там ви б поспілкувалися з бабусею, жваве мовлення якої важко відрізнити від мовлення сотень бабусь з Кіровоградської області. А вона з Долинки Красноперекопського району, тримає корову, їздить до сина і бідкається, що зараз люди люблять пити молоко з пластикових пакетиків, бо воно не псується і не має специфічного запаху. А на фоні того, що продукти в Криму значно здорожчали (м'ясо, каже Олексій, продають за сто гривень за кілограм…), попродатись з «молочкою» дуже важко…

А ще з вами може їхати жіночка з Керчі, яка дивуватиметься вголос, чому її сусідка відразу після анексії Криму на млинці, які пече не одне десятиліття, почала казати «ето же наши русскіе оладушкі»…

Думаєте, я описую пасажирів вибірково, лише тих, хто підходить по духу? Це все пасажири одного купе! Звісно, затяті противники України і українського не їхали б на відпочинок на Західну Україну, а значить, не прямували б потягом «Львів – Сімферополь». Та в усіх на язиці слово «анексія». Олексій розповідає, що за два місяці кримські ріелтори не підписали жодної угоди, квартиру на півострові продати нереально, тому якщо до осені не знайде роботу, виїжджатиме до України чи Росії. Вони говорять тихенько, замовкаючи, коли хтось проходить повз…

А стукіт коліс, пшениці за вікном і соняшники, річки і плавні, мости, хмари і сонячні промені, новини з фронту, очі хлопців, які через журналістів передають  ‒ як акомпанемент до всього, що відбувається, що мовиться, що чується…

Усі яскраві фарби життя і цього літа – мов сепія. Літо-2014 приглушено-гаряче, невимовно гірке, здається, без виходу і правди… Матері – мов Мадонни, однаково, чи їхні сини віддають життя на Сході, чи тільки в очікуванні повістки. Дружини – з погаслими вогниками в очах, все ще не вірячи, що війна – за порогом. А минуло лише так небагато часу, ще існують не розміновані поля часі Великої Вітчизняної… І знову – велика і вітчизняна.

 Наче із вистріляних ворожих гільз попроростав гіркий полин, а люди, обмануті пропагандою, вже не нагадують колорадських жуків, вони нагадують щось огидніше, для чого ще не народила наша мова слова. Зізнаймося: ми хочемо, щоб нашу країну захищали. Але будь-хто, крім нашого сина, чоловіка, батька. Ми хочемо, щоб Театральна площа у Кіровограді перестала бути місцем прощання з Героями. Хочемо, щоб держава зміцніла, а пророцтва про Третю світову були неправдивими. Щоб поверталися ті, хто колись просив брата і в кого тепер їх аж двадцять.

І коли повертаєшся додому, де нібито мирно, війна продовжується. Вважаєш того, хто просить усміхнутися, ворогом. Чуєте, дядьку, який сумує за Радянським Союзом, дякує Путіну за те, що підняв Росію з колін і спокійне їде вихідними на рибалку, ви – ворог нашого майбутнього.