ЖОРСТОКА ВЕСНА

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Минулого тижня ми не могли повірити, що новини з центральних телеканалів стосуються Кропивницького. Спочатку дивувалися існуванню й діяльності угруповання підлітків «Білі леви», члени якого нібито виявляли й карали педофілів, а згодом з’явилося повідомлення, що група 15-річних дітей (двоє дівчат і парубок) уночі біля старого автовокзалу побила і зґвалтувала 12-річну дівчинку.

Все це вони знімали на камеру в мобільному телефоні. Фігуранти справи «Білі леви» не ідуть на співпрацю зі слідством, та й вся ця історія покрита пеленою туману, а от юні ґвалтівники (як же парадоксально це звучить) розкаюються і співпрацюють зі слідством. Хоча у суді це й може стати пом’якшувальною обставиною, попри це їх очікує від 10 до 15 років позбавлення волі…

Крім самих новин, страшно читати коментарі, так би мовити, сторонніх спостерігачів. Коментарі дорослих здорових людей, кропивничан, які в соцмережах наввипередки почали розповідати, що і як вони б повідрізали малолітнім злочинцям, куди б позасовували і як би самі спостерігали за цим процесом. Після такого інформаційного дощу запитую в себе: звідки така жорстокість? У наших дітей, у нас самих.

Сучасні психологи кажуть, що дитяча жорстокість це результат недолюбові – коли не сприймали як особистість, коли дитина не знайшла сил протистояти стадним інстинктам. Ще одна причина такого дорослішання через жорстокість і садизм – поведінка оточення та інформаційне, яке постійно спостерігає дитина (сцени насильства по телевізору, фільми, комп’ютерні стрілялки, байдужість до чужого горя).

Здається, причина такої саморуйнівної поведінки комплексна: на макро- і мікрорівнях діти вже приготовлені до того, що життя – жорстоке.

А що як на нашу майбутню поведінку впливають дрібні деталі, які оточують щодня, щомиті? От виходить дитина з під’їзду, попередньо проїхавшись у ліфті, де накурено і напльовано, іде повз розкидане біля контейнера сміття, по дорозі, з якої разом зі снігом зійшов асфальт. Тим часом на стінах будинків бачить рекламу і номер телефону, за яким можна замовити наркотики. Вона сідає у маршрутку, де звучить російських шансон, їде до школи, куди сходяться діти такими ж подібними дорогами. А навколо школи під стовп обрізали всі дерева і вони стоять ампутовані. А ввечері – шоу «Люба, ми вбиваємо своїх дітей» чи ще якась подібна «просвітницька» передача. Думаєте, занадто схематично? Я можу показати стіну з рекламою наркотиків і запльований ліфт, і ями, і дерева, цього добра в Кропивницькому багато. І так десять років поспіль ця «естетика» і соціальні цінності входять у звичку, і страхіття навколо стає нормою. Що, врешті-решт, може врятувати таких дітей, якщо батьки зайняті заробітком грошей на прожиття? Що може врятувати нас від цієї жорстокої дійсності?..