Проза життя

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Кропивницький (вдруге з новим іменем) відгуляв 263-й день народження. Від місцевих жителів чула різні відгуки: хтось розповідав про святкові вихідні із захопленням, хтось дивувався, а інші були розчаровані.

  Спочатку від міського голови і його компанії просто вимагали зізнатися, день якого міста ми відзначатимемо, адже на багатьох рекламних матеріалах уперто уникали назви Кропивницький. Назад дороги немає – національний фестиваль «Кропивницький» забрендував і закарбував нову назву на сторінках нашої історії. Власне оці самі сторінки – реальні сторінки видавничого продукту – трохи попсували настрій людям, які щиро люблять Кропивницький і вболівають за його імідж. Маю на увазі подарунковий альбом «Поема про місто», покликаний розповісти туристам про Кропивницький. Цей альбом уже встигли охрести в мережі не поемою, а «прозою». Чому ж враження від альбому виявилося неоднозначним? Подекуди окремі сторінки альбому пахнуть відвертим совком. Ну скажіть, чи привабить туриста зображення туш свиней, що висять на гаках у цеху переробки? Або фото щойно начинених ковбас – м’яса, напханого у кишки? (Так-так, світлини відображають роботу промислових підприємств міста, але ж це можна показати по-іншому, не порушуючи естетичного смаку.) Або ось фото: міліціонер (у формі старого зразка) щось записує, а біля нього стоїть жіночка з сумним обличчям. Можливо, фото таять у собі глибоку іронію і копати треба глибше? В такому випадку до кожної світлини варто було б написати пояснення…

Ще один момент – це частування пирогом, яке викликало справжній ажіотаж в особливо голодних кропивничан.

«Сьогодні випадково опинився в епіцентрі подій, у самий їх розпал, коли пиріг закінчувався, і був шокований побаченим настільки, що дар мови мені повернувся не одразу. Півтора десятка худеньких хлопців-студентів-кулінарів, які роздавали охочим пиріг, натовп вмить змів, притиснувши по всьому периметру до автомобільного причепа, на якому за пару хвилин до цього знаходився кількаметровий апетитний винуватець подій. З галасом і штовханиною одні проривалися крізь стіну собі подібних, а інші, ощасливлені шматком-двома відвойованої «халяви», виривалися звідти. Найактивнішою була пенсіонерська більшість, яка взагалі не дуже і виривалася назад, активно харчуючись на захоплених територіях, але, окрім них, удостоїлися звань бидла в цей час молодь, багато самодостатніх з вигляду містян, які на пару хвилин перетворилися на тварин. У ці моменти перед очима промайнули відомі кадри годування млинцями з лопат людоподібної худоби у північно-східних золотоординських нащадків, а паралельно питання: «Що було б, коли і нашим почали подавати з лопат?» Пенсіонери не здивували, про них держава в наш час забула, і вони змушені виживати, а тому розбавити свій раціон ласощами для них за велике щастя. Але діти, молодь, люди середнього віку...» − написав у соцмережі відомий кропивницький громадський активіст Євген Савранський.

Дійсно, що з нами? Невже ми насправді настільки голодні? Тільки ущух скандал із запрошеннями на театральний фестиваль (там зрозуміло – ми дійсно голодні на якісне мистецтво), як знову новий сором – битва за шматочок пирога…

Ось така проза життя. Замість поеми. 

Loading...