ПІКНІКОВІ САМОЦВІТИ

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

«Ізвініть, а там є шось інтересне, чи тільки природа?» − зупинила мене жіночка біля садиби Карпенка-Карого. В одній руці в неї була миска з шашликами, а в іншій – фотоапарат-мильничка. Хліба й видовищ могли наїстися кропивничани минулих вихідних на Хуторі Надія. Наприкінці вересня усі дороги з Кропивницького ведуть саме туди. 30 хвилин автобусом по жахливій бетонці у напрямку до Новоукраїнки, поворот на Хутір Надію, ще трохи – і ось вона, оаза «Вересневих самоцвітів».

 

Зустрічав гостей, що під’їжджали до садиби Тобілевичів, патрульний, який показував, що вперед дороги немає – завертайте ліворуч і паркуйтеся уздовж поля. Звідти до місця свята треба було йти кілька кілометрів. (Проблема №1 – рік у рік відвідувачі стикаються з відсутністю парковки, і водії змушені вправлятися в оригінальності, щоб поставити свої машини. До речі, цього разу, щоб повернутися назад із Хутора до Кропивницького, людям, які приїхали туди на організованих владою автобусах, довелося зупиняти авто депутата Яриніча, що саме їхав зі свята у Кропивницький. Як виявилося, автобуси вирішили не чекати, поки завершиться свято, і напівпорожніми поїхали до міста на годину раніше, ніж було обумовлено. Тільки завдяки втручанню нардепа вдалося вирішити цю безглузду ситуацію, і люди дісталися додому. Правда, із зіпсованим настроєм і попсованими нервами.)

Цьогорічне дійство на Хуторі Надія в рамках «Вересневих самоцвітів»  відбувалося під гаслом «Ми − кропивничани». Під легендарними дубами читали вірші, показували виставу, слухали мудрих, купували книжки, зустрічалися зі старими друзями, заводили нові знайомства, їли хліб із ковбасою і пили горілку. Ось які ми кропивничани – простий народ, котрий любить вечеряти перед телевізором і обідати за кілька метрів від сцени, де працюють актори.

Ця картина повторюється з року в рік − державний музей-заповідник «Хутір Надія» стає місцем для масового пікніка.

Так якщо рік у рік ми не можемо розділити хліб і видовища, то організаторам варто таки подумати про виділення окремої галявини для пікніків, облаштувати місце, поділити територію на сектори (брати символічні гроші за це врешті-решт, щоб щороку оновлювати асортимент «видовищ» для людей, у яких асоціації «Вересневих самоцвітів» із їжею на природі дуже стійкі). Інакше пікніки витіснятимуть мистецтво все далі й далі, і ми сідатимемо з бутербродами на лавки перед сценою.

І наприкінці розкажу про іще один мазок для картини «Ми – кропивничани» – праворуч від центральної алеї стоять стовпами покалічені непрофесійною обрізкою тополі. Іще не мертві і вже не живі – через кілька років ці великі пні усохнуть і їхні рештки можна буде добре продати на ринку. Нам скажуть, що дерева загрожували життю відвідувачів або розкидали пух влітку. Нам знайдуть, що сказати і як відволікти.

Loading...