ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ УКРАЇНИ

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

24 серпня, останнього разу, коли ми бачилися з Володимиром Караташем (на запрошення «Нової газети» він приїжджав разом із онуком до Кропивницького, щоб подивитися фільм «Червоний»), я запитала в нього: чи важкою була дорога із Побузького до Кропивницького?

Він відповів: «А чи коли було мені в житті легко?» і усміхнувся. А потім, після зустрічі у кав’ярні, показував хлопцям… свій прес, розповідаючи, як у концтаборі ГУЛАГу обливався крижаною водою і випробовував свій дух, щоб не збожеволіти у камері смертників в очікуванні розстрілу. Здається, йому не було легко ніколи в житті, бо з 17 років почалася його війна – не за власне життя, а за Україну. Літопис свого життя Володимир Караташ залишив у книзі «На барикадах Кенгіра», кожна сторінка якої пронизана любов’ю і відданістю до своєї землі.

Коли читаєш роман Андрія Кокотюхи «Червоний», не можеш уявити в головній ролі нікого іншого, крім Володимира Михайловича. Ти хочеш розказати про цього легендарного діда своєму малому хрещенику, який чомусь несподівано заговорив російською. Хочеш пригадати кожну його інтонацію, погляд, думку, щоб зберегти і передати іншим…

Людина-легенда. Моральний орієнтир для тисяч українців. Учасник Майдану і Революції Гідності, активний волонтер і благодійник. Тримав пасіку, а на виручені від продажу меду  кошти допомагав учасникам АТО. Володимир Михайлович запрошував познайомитися з його бджолами, розказував про свій сад… А ми все відкладали свою редакційну поїздку до Побузького…

Четвертий інсульт забрав життя Героя України Володимира Караташа у неділю, 5 листопада. Попрощалися з легендарним учасником Кенгірського повстання 6 листопада. Поховали Володимира Михайловича в Одесі…

А здавалося, такі люди мають жити до ста років. Або вічно. Та він і житиме вічно, бо Герої не вмирають…

Ми з вами знали Володимира Караташа як активного і невгамовного борця за вільну Україну. Як дотепного чоловіка, який, розмінявши десятий десяток, залишався при ясному розумі, світлій пам’яті.  Він казав, що відчуває себе мільйонером, бо знайомий із сотнями українців, які борються за Україну кожен на своєму фронті. А ще напам’ять читав Франка:

Чи побіди довго ждати?

Ждати довго! То й не жди ж!

Нині вчися побіждати,

Завтра певно побідиш.

Та ж недаром пробудився

Український жвавий рід.

Та ж недаром іскри грають

У очах тих молодих!

Чей нові мечі засяють

У правицях, у твердих.

Довго нас наруга жерла,

Досі нас наруга жре,

Та ми крикнім: «Ще не вмерла,

Ще не вмерла і не вмре».

Не вмре і пам'ять про Героя України Володимира Караташа. Вічна пам'ять йому і слава…

Loading...