Кожен кілометр на Сході - Незалежності

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

На моєму робочому столі стоїть синьо-жовта листівка-вітання із Днем Незалежності. Вона не святкова – стримана і без зайвих феєрверків на честь свята. Принаймні, такою я її сприймаю. Текст усередині – життєствердний, але з нотками суму і горя. Ще якийсь рік тому ми, щасливі і святкові, збираючись на парад вишиванок чи на концерт у клубі, навіть не могли собі увити, що наступне літо-2014 буде найспекотнішим у нашій історії. Ми завтра бажатимемо один одному тільки одного: щоб не було війни.

 

Двадцять три. Чимало хлопців саме такого віку нині боронять нашу країну, а слова, якими ми висловлюємо їм повагу та подяку, без підкріплення гривнею (така реальність!) – лише слова.

Ровесники Незалежності, ті, для яких розпочалося справжнє життя, нині виборюють нам нову Україну. І через кілька десятків років у нашій державі знову з’явиться категорія «діти війни».

А тут, в іншій, паралельній реальності ми теж боремося, але з новими страхами: із надзвичайно високими тарифами на комунальні послуги, із очікуванням холодної зими, бензину по двадцять гривень і долара по чотирнадцять. Ми боремося зі зневірою у власне майбутнє, але у нас теж є зброя: розумне утеплення, раціональна економія, ґрунтовні запаси на зиму і вибори. Погодьтеся, адже ніхто не заважає нам прикручувати цівочку води з крану, коли чистимо зуби? Закупити для лікарні картоплю за сезонною ціною, подумати про вугілля для школи заздалегідь, коли ціна за тонну тільки погрожує вирости до п’яти тисяч гривень.

Уже наступного тижня ми можемо дізнатися остаточні подробиці виборчого законодавства, а значить, разом із надіями про закінчення АТО до холоднечі ми будемо надіятися на оновлення українського парламенту. Чи вистачить розуму обрати тих, за вчинки яких не було б соромно через кілька місяців після виборів? Це наша відповідальність.

За моїм вікном висить український прапор. Навпроти сусіди теж вивісили національний стяг. І коли заходить сонце і починають каркати ворони в унісон уже осінньому вітерцю, мить цього споглядання гріє душу. У тому вікні навпроти у День вшанування пам’яті жертв Голодомору теж, як і в моєму, з’являється свічечка скорботи. Я розумію, що в прагненні бути українцями на своїй землі, у прагненні мати власну історію без сусідських ремарок, не підлаштовану до ідеології якогось амбіційного Пу, ми не одні. Вікон усе більшає, а ми – міцнішаємо.

Дивно, але що, крім російської агресії, примусило б нас задуматися над міццю власних Збройних Сил? Що, крім Революції Гідності, примусило б так берегти пам’ять про героїв, так трепетно і сильно цінувати власний прапор?

На 23-му році незалежності Україна прозріває. Ціна такому прозрінню надзвичайно велика: щотижневі панахиди на Театральній площі (а молодята ще й досі не додумалися припинити традицію своїх весільних фотосесій на ґанку театру), Алея Героїв на Рівнянському кладовищі, вулиці, названі іменами новітніх героїв України.

Запізніла ціна, яку забули заплати у 1991-му. І кожен день нині – Незалежності. І кожен кілометр на Сході – Незалежності.