«Я Ж КАЗАВ»

Інна Тільнова
Автор: Інна Тільнова

Подумати тільки, вже менше ніж через тиждень, а то й раніше житимемо з новим президентом. Якщо переможе Зеленський – матимемо кінець епохи бідності. Якщо Порошенко – продовження епохи армії, мови і віри. І це якщо вірити гаслам.

 

Всі ж ми незалежно від політичних поглядів ніжно плекаємо надію, що після виборів бодай щось, та зміниться. Принаймні можна буде протягнути «люльку миру» сусіду чи родичу, з яким побили глечики перед виборами, розбанити знайомого прибічника протилежного табору у соцмережі (що, не маєте таких? Важко повірити!) і зі спокійною душею піти досаджувати город (бо, врешті-решт, кількість відер посадженої на городі картоплі і цьогорічний урожай може виявитися стратегічно важливішим, ніж те, хто стане президентом).

Навесні 2014-го ми так само садили городи і обирали президента. Сподівалися на швидке завершення Антитерористичної операції, та вона переросла у війну. З мріями вернути долар по вісім, завершити війну і підвищити пенсії щось пішло не так. Ми отримали вибачення від президента, а згодом, через п’ять років, на зло йому чи просто по приколу у першому турі президентських виборів проголосували за телеперсонажа, випадково чи не зовсім сплутавши його з кимось розумним. 

Навколо занадто багато поганих новин – схоже, українці знову готові потихеньку відкривати двері русскому міру, ЗЕК-команда потихеньку змінюється на Зе-команду, а ми вже ж не хочемо нових революцій, ми ж утомилися від війни!

Зараз не треба закінчувати спецфакультету пропаганди, щоб назбирати аргументів за чи проти певного кандидата. Диво та й годі: після усіх дебатів і спроб цих дебатів ми й досі не визначилися. А що ж тут визначатися: якщо народ обере головнокомандувачем блазня, він хоче бути знищеним – казав десь Лесь Подерев’янський. Що тут додати. І якщо результати виборів стануть помстою ображених і нереалізованих, ми ризикуємо стати країною-парадоксом.

Ці вибори не залишили байдужим практично нікого. Навіть мій трирічний син приніс із садка новину: голосуватиме за Петрика П’яточкіна. Можливо, дається взнаки занадта політизованість нашого життя, та навіть цього мультперсонажа я потрактувала по-своєму, побачивши в ньому риси і одного, і іншого кандидата.

Кажуть, що погані новини провокують апатію, спонукають людей відмовлятися від благодійності і волонтерства, сприяють комплексу «простих людей». Хто такі «прості люди»? Це ті, хто вважає, що вони не здатні впливати на будь-які речі. Дуже сподіваюся, що читачі «НГ» – не такі вже й прості.

Та як би там не було, ми все одно 22 квітня почуємо «я ж казав», а після президентських виборів багато хто лікуватиме ПТРС – посттравматичний синдром. Нам треба українська система координат. Якою вона буде – дізнаємося в понеділок. А поки що, користуючись нагодою, прошу: голосувати не з любові до кандидата, а з любові до України.